Мені 66 років. Я живу в Харкові. Тридцять років пропрацювала педагогом. До війни була консьєржкою в гуртожитку для працівників залізниці. Чоловік помер 12 років тому. Маю двох синів. У старшого – четверо дітей.
Я не хотіла їхати з рідного міста, але не могла ризикувати внучками. Одній – вісім років, іншій – одинадцять. У кінці червня виїхала з ними на Сумщину, мою малу батьківщину. Зараз знаходжуся в Харкові. Приїхала, щоб перевірити стан своєї квартири і сплатити комунальні послуги.
Я була на зміні з 23 на 24 лютого. О четвертій годині ранку почула вибухи. Прийшла додому о восьмій в сльозах. Найбільше шокує те, що страждають ні в чому не винні люди.
Я оптимістка. Вірю в нашу перемогу, в наших захисників. Мене тримає на світі те, що мої діти й онуки живі, що я щодня спілкуюся з ними. Це дає мені енергію й сили жити далі. Мені багато не треба. Головне, щоб був мир.
