Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 467
Ольга Юріївна Могилевська
вік: 69
photo0
photo1
photo2
Світлодарськ
Світлодарськ
«Потрібно бути оптимістом, сильним і сміливим»


Ольга Могилевська з жахом згадує перший вибух біля будинку восени 2014 року. Через сім років досі пам’ятає пережиті страхи. Але незважаючи на серйозні проблеми зі здоров’ям, що виникли через отриманий стрес, намагається залишатися оптимістом. Вірить, що потрібно бути добрішими до людей, які живуть поруч, і намагається допомогти тим, хто цього потребує.

Війна – це випробування, страх за життя близьких людей. Це дуже страшно…

Війна – це випробування, страх за життя близьких людей. Це дуже страшно…

У 2014-му ми виїжджали тимчасово, я працювала на станції. І ось почалися перші вибухи, не постріли, а саме вибухи в місті. Вперше через два тижні я їздила за онукою в Бахмут. Ми там трішечки побули в родичів і повернулися.

Це було в жовтні чи листопаді 2014 року. Стався перший вибух біля нашого будинку.

Це було жахливо. Ми з онучкою лягли відпочивати, їй було 4,5 роки. І ось лягли, читаю казку. У цей час в іншій кімнаті, не знаю, що це було, але щось страшне. Ми вже знали, що відбувається. Уперше, коли влучили поруч із нашим будинком.

Пам’ятаю обстріл і цей довгий день, коли відключили газову трубу. Не було світла, газу, води. Я працювала на станції. Дочка теж по змінах працювала разом зі мною. Сусіди біля будинку зробили тимчасову піч, треба було щось приготувати. Ці вибухи постійно...

У наш будинок у 2014-му влучили три або чотири рази.

Фундамент будинку [був пошкоджений] вперше, коли був вибух божевільний, тоді посипалося скло. Потім великі вибухи. Це було страшно.

Коли з онукою знаходилася, дочка говорила: «Мам, страшно в будинку залишатися, ідіть до школи, у підвал». У нас недалеко школа, і ми пішли. У цей момент розірвалося поруч із нашим будинком, біля під’їзду. Це було жахливо. На власні очі бачили ці вибухи всі.

Коли влучили вдруге, згадую... У нашому будинку бомбосховище внизу. Воно, звичайно, не дуже влаштоване, але можна було там сховатися. Я живу у восьмому під’їзді, а з першого під’їзду чоловік із дружиною прийшли. Він був закривавлений, видно було, що влучило щось зі скла, коли летіло, і його порізало.

Це страшно! Я розповідаю, а в мене всередині все перевертається.

Коли ми повернулися з Бахмута, тут вже сиділи до лютого 2015 року. У лютому тут постійно, щодня конкретно стріляли. 21 чи 22 лютого мені довелося ще раз взяти без змісту [відпустку] вже на місяць, я їхала з онучкою в Нову Каховку Херсонської області. Там моя рідна тітка живе, вона сказала: «Ти що, жартуєш? Як так можна з дитиною чинити?» Довелося взяти внучку і виїхати до тітки. Дочка залишалася тут.

Доставка продуктів харчування [у той час] критично зменшилася. Пригадую, як ми бігали за хлібом. Якщо я не могла добігти, то сусіди ходили.

Газову трубу швидко відремонтували, і газ, слава Богу, налагодили. Світло в нас теж налагоджували. У нас взагалі люди, які працювали на станції, відважні. Вони в будь-яку мить могли йти під кулі, щоб тільки наше місто забезпечити електрикою, газом, водою. Це подвиг людей!

Усе, пов’язане з війною, дуже позначилося на здоров’ї. І не тільки на моєму, але і на здоров’я дитини. Дуже довго, навіть коли ми поїхали в Нову Каховку, не могли звикнути, нормально спати.

На нервовому ґрунті, коли приїхали до Нової Каховки, я різко злягла.

Через півмісяця потрапила на операційний стіл. Вирізали щитоподібну залозу, тому що в мене знайшли злоякісну пухлину. Потім десять місяців я мукала, голосу не було після операції. Це все позначилося жахливо на нашому здоров’ї. І не тільки в нашій родині, у всього міста.

Але я по життю оптиміст. Був би в мене інший характер, не знаю, як би вижила в цій ситуації. Стою, тримаюся, сім’ю бережу. І вірю, що вийду із цього становища! У мене великі надії, що колись усе скінчиться...

Потрібно бути оптимістом, сильним і сміливим.

Я б навіть сказала, бути добрими до людей, які живуть поруч. Повага має бути присутньою завжди й у всьому. Розуміння, що ми всі різні. Потрібно бути свого роду дипломатом по життю. Спробувати і тут допомогти, і там допомогти, і тут не відмовити.

Першу допомогу нам надав Рінат Ахметов.

Вона дуже допомогла нашому місту й моїй родині. У мене дочка – мама-одиначка. Я вже була пенсіонерка, але ще працювала. У 2017 році я за станом здоров’я пішла з роботи і вже була вдома. І це величезна допомога була нашій сім’ї. Є люди, які живуть поруч, у яких мінімальна пенсія. Як важко прожити на ці копійки! І якби не було цієї допомоги продуктової, не знаю, як би люди вижили. Я згадую очі людей, які отримували продуктові набори. Це було для них, як повітря. Я розумію, що багато хто б не дожив... Тому допомога була, повторюся, як повітря, потрібна людям.

Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій