Щоденник: «У нашому домі війна»

До всіх історій

Людмила Блінова

Свердловськ – багатотисячне шахтарське містечко з великим майбутнім. Дві шахти мільйонники: «Довжанська-Капітальна» і «Червоний Партизан». Місто розвивалося, народжувалися діти, будувалися багатоповерхівки, ресторани, дитячі майданчики, стадіони. Святкували свята – День міста, 1 Травня, День шахтаря. Життя йшло своїм ладом. Люди раділи, сумували, розв'язували свої життєві проблеми. Місто жило тихим, спокійним життям доти, поки не гримнула війна.

Ось цей щоденник, ці записи, можливо, стануть моїм продухом. Сиджу, а сама думаю: «Що написати, щоб потім, коли мій син виросте, прочитає ці записи, і йому стане ясно, що війні немає місця в житті, що війна – це завжди біль, мерзенність і страх, що це страждання мільйонів людей, і, може, якщо він це зрозуміє, то світ наш стане набагато кращим і добрішим».

У нашому домі війна. Так, саме так. Якщо раніше всі навколо називали це інакше, то тепер, звичайно, точно і до кінця – йде війна.

Вибухи, як гуркіт грому, і постійна тривога, до якої далі, як би це сказати, звикаєш, чи що. Все місто – як заведене тривогою. Відчувається в усьому, навіть повітря наповнене тривогою.

Ніколи не думала, що це трапиться з нами. Десь, але не у нас.

Ще пару місяців тому це здавалося просто неможливо. Тепер це реальність, страх, біль і нервозність.

Місто спорожніло. Люди їдуть, кидають все: житло, роботу, родичів. А як тут не виїхати?! Коли засинаєш і прокидаєшся з однією тільки думкою: «Коли це все закінчиться?»

Найважчим є той самий момент, коли настає тиша. Коли не чути канонади й не працює мобільний зв'язок; коли мовчить радіо і телевізор. Відчуття, що світ помер. Навертається туга і збентеження.

В автобусі, коли їдеш на роботу, бачиш тільки перелякані обличчя та очі, наповнені страхом. На роботі трохи абстрагуєшся від своїх думок, від війни, але все одно це тимчасово. Чорною стіною безвиході називаєш думки.

Думка – залишити й утекти від війни. Але з маленькою дитиною цього зробити майже неможливо. Та й грошей, щоб утекти, немає.

А ще з кожним днем дедалі важче знайти для дитини пояснення, чому, коли ми чуємо грім, то ховаємося в підвал. І це пояснення доводиться шукати й для себе теж. Насправді, чому? Чому це все відбувається, чим ти все це заслужив? Хто в усьому винен? Запитання, на які ми не знайдемо відповіді, хай що говоритимуть новини й люди навколо.

Ну що ж, сьогодні починається новий день, може, він принесе щось добре.

Може, ось це затишшя триватиме довше. Може, піде страх і настануть старі часи, часи радості та сміху.

А тепер потрібно зібратися і йти на роботу. Зараз, здається, це єдине, що не дає збожеволіти в цій ситуації. На роботі кожен клієнт висловлює свій погляд, свої думки. Але всім давним-давно зрозуміло: йде війна, і вона затягнулася надовго.

Вечір 1 липня 2014 року

Ось і закінчився цей вечір. Сьогодні було шумно. Знову обстріли, чути вибухи, снаряди падають на житлові будинки. Є жертви.

Сьогодні бачила кілька машин швидкої допомоги з сиреною і мигалками.

Зараз таке можна побачити: везуть поранених мирних жителів, а раніше практично не було. Чуєш сирену – і серце завмирає.

Одна з клієнток розповідала, що вони збираються їхати. Шкода все кидати, але робити нічого, кажуть, що війна надовго. Я їй вірю. Зараз здається, що вона триває вічно. Про це всі говорять у черзі по хліб.

Я вже й забула, що по продукти може бути черга, а зараз це досить часте явище. Деяких узагалі не дістати. З'являється дефіцит найнеобхіднішого (наприклад, медпрепарати), хоча і тимчасово, але вже дуже відчутно. А ще немає води, звичайної міської води з водопроводу – цього бракує найбільше. На щастя, деякі люди мають свої свердловини, і люди дають воду, так черги займають ще з вечора.

Дивна істота – людина. Ось жили ми по сусідству, іноді навіть на ім'я не знали одне одного. От біда всіх нас згуртувала, попри ситуацію, люди стали якось добрішими. Є співпереживання, якого не було раніше. Є взаємодопомога, про яку раніше й чути не було. Люди стали чуйнішими або, може, завжди так було! Чому, щоб сталося добро, злу потрібно проявити себе?

Давно стемніло, на вулиці тихо і нікого немає. Тільки десь чути звуки розірваних снарядів. Коли це все закінчиться?!

Ранок 2 липня 2014 року

Знову ранок почався рано. Стріляли дуже і дуже гучно, очевидно, десь поруч. Зв'язок знову зник, час минає повільно. А в голові рій думок.

Вся ця ситуація схожа на головний біль або навіть зубний. Скільки можна це витримати?!

З іронією та з певною ностальгією згадуються ті ранкові дні, коли не було війни. Коли можна було прокинутися від променя сонця, усміхнутися світу і почути спів птахів, а коли гриміли грози, душа наповнювалася якимось захопленням, радістю.

Тепер гуркіт вибухів викликає тривогу, збентеження і страх. Та й прокидаємося ми не від світла, а від звуків війни. Страждає навіть земля, страждає все живе.

Вечір 2 липня 2014 року

Знову вечір. Як втомлюєшся від цього всього… Нічого не хочеться робити, ні дивитися телевізор, тільки одні думки: що далі робити. Їхати чи залишатися? Куди їхати та як кидати будинок, батьків, друзів? Як сказати синові Кирилу, що ми їдемо, адже він так любить свої іграшки, свій дім, бабусю, дідуся. Від цих думок хочеться кричати, плакати, а головне – щоб вони були нереальні. Ось і скінчився ще один день.

Настав ранок 3 липня 2014 року

Скільки ж це триватиме?! Як боляче, бридко й огидно стає від усього. Доки думки займатиме тільки війна?!

Кілька днів поспіль ми прокидаємося від гуркоту. Деякі мої знайомі можуть визначати за звуком, з якого снаряда зробили обстріл і приблизну відстань, де снаряд впав.

Давно вже зібрані рюкзаки, сумки, якщо раптом доведеться швидко евакуюватися. У них речі першої потреби, документи та інше. Стоять вони біля виходу, адже будь-якої хвилини можуть стати в пригоді.

Хочеться опустити руки, здатися безнадійно; тримає тільки сім'я – кохані син і чоловік.

Тільки завдяки своїм рідним живе надія і впевненість у завтрашньому дні. Добре, що вони всі поруч, адже було б набагато гірше, якби під час війни ми були розділені. Як уявлю – сльози накочуються на очі.

Не спати, переживаючи за своє життя, – це одне. Не спати, переживаючи за життя близьких, здається в тисячу разів гіршим.

3 липня – цей день війни наша сім'я запам'ятає на довгі роки. Обстріл, плач Кирила, поранений дідусь, бабуся, калюжа крові… Сирена швидкої допомоги, лікарняне ліжко на довгі місяці. Не хочу згадувати, сльози на очі накочуються.

Ми відчули страх війни насправді, а не з екрана телевізора і не з розповідей людей, а на власні очі.

Далі пишу.

10 серпня 2014 року

У нашому житті буває багато речей і добрих, і поганих. З подій життя і складається. І завжди є те, що робить життя життям. Чи то моменти радості, чи то моменти засмучення. Іноді в наше життя приходить журба, іноді біда. Тоді здається, що весь світ перевернувся і вже ніколи не стане таким, як раніше. А він і не стане.

Біда завжди приходить несподівано, навіть коли здається, що ти готовий практично до всього. До горя й біди не можна підготуватися, не можна звикнути й не можна заспокоїти себе практично нічим.

Коли приходить справжня біда, все навколо, хай як погано буде, виявляється ще гіршим. Звичайно ж, після цього світ ніколи вже не стане таким, як раніше.

Горе-біда прийшла у наш дім 3 липня. Ми, як завжди (хоча як може бути звичайним те, що впродовж кількох тижнів ми відчували?), прокинулися від шуму вибухів. Потім усе стихло, даючи певний перепочинок змученим нервам.

Чоловік вирушив на роботу. Пишу, а думки повертаються до того злощасного дня, і хоча минув уже тиждень, серце моє не знає спокою. Мені хочеться плакати й кричати від болю і страху.

День на роботі нічим не вирізнявся. Люди такі ж похмурі й мовчазні. Усі втомилися. Усі просто втомилися від того, що відбувається навколо нас. Але тим часом усі тягнуть свою лямку життя. Війна була навколо всіх нас.

Робочий день добігав кінця. Тепер ми працюємо менше, ніж раніше. Кілька разів знову пропадав зв'язок. Після роботи я сіла в маршрутку і поїхала додому. Десь на півдорозі додому мій світ перевернувся і ніколи не стане таким, як раніше. Нехай кажуть, що час лікує рани, що все у цьому світі минає. Навіть зараз, коли минув тиждень – уже тиждень, коли все трохи налагодилося…

Важко і неможливо описати стан шоку, в який приводять тебе погані звістки.

Важко описати, як повільно може їхати маршрутка, як повільно тягнуться хвилини, як частішає серцебиття, і кров припливає до голови, як зникають усі звуки навколо, зливаючись в єдиний гул, як очі наповнюють сльози болю, і як стукає у скронях думка: встигнути б.

Мій брат був удома. Він сидів в інтернеті. Згодом зателефонував друг – і брат пішов до нього в гості. Відлучився всього на пів години. Були вибухи. Йшла війна, було те, до чого неможливо звикнути.

За словами мого брата, він повертався додому, канонада була нестерпною, ніби війна стала у своїй красі, і ось-ось мало щось вирішитися. Почув гучний гул, якого не було раніше, повітря свистіло. Снаряд впав на нашу вулицю.

Він біг, але швидше за війну і горе неможливо бігти. Снаряд впав у сусідній будинок, і від розриву всі осколки полетіли в наш двір, де перебувала мама, тато і мій дворічний син Кирило. Батько сидів у калюжі крові – осколок влучив в артерію лівої ноги, був він блідий як стіна. Мама сильно стогнала і говорила, що у неї дуже болить живіт.

Тільки потім у лікарні лікарі сказали, що осколок роздробив увесь кишківник і застряг у хребті.

Кирило сильно плакав, на ніжці була велика рана, кров текла струмком. Бабуся його заспокоювала, казала: «Мені теж боляче, а я не плачу».

Треба було викликати швидку допомогу, а зв'язку немає – ледве додзвонилися. Швидка допомога приїхала за 40 хвилин. Плач, крик, калюжа крові – так і стоїть перед очима. Мені й тепер хочеться плакати, клубок стоїть у горлі.

Те, чого я найбільше боялася, стало реальністю. Мої рідні, мої близькі стали жертвою нестерпного звіра на ім'я війна.

Я не можу і не хочу це бачити. Я намагаюся, але несила передати все, що відчуваю зараз. Адже все дуже сильно змінилося. Горе і біда змінюють не тільки людину, але й весь світ навколо неї. Минув тиждень, але, напевно, мине ще багато років, поки я припиню з болем у серці згадувати ті події, що сталися зі мною та моєю родиною звичайного липневого дня.

Тепер уже потрібно зібратися з думками й силами. Тому що потрібно жити далі, попри все. На зло долі, на зло війні потрібно намагатися жити – перебороти страх і безвихідь. Ще в лікарні я щоразу здригалася від телефонного дзвінка. Мине час, дасть Бог, усе налагодиться. Хочеться в це вірити.

2017 рік

Минуло дуже багато часу. Моя дитина проходила реабілітацію в санаторії «Великий луг» (м. Запоріжжя) від Фонду Ріната Ахметова «Допоможемо». Зараз він ходить у різні спортивні секції. Фізичний стан Кирила відновлюється.

Війна показала, що зла навколо дуже багато. Що вона сама є злом, що страх може бути постійним, але ще більше війна показала, що навколо тебе є люди. Є людяність, віра і надія.

Зараз ми живемо далеко від війни, і кривавий урожай вона збирає не з моєї сім'ї. Хоча недавно це було саме так.

Зараз у нашому місті тиша, але ця тиша гнітюча і неприродна. Так, не чути вибухів снарядів, не їздять танки, в лікарні не надходять поранені. Але все одно, не так, як має бути. Така висока ціна заплачена – війна!!! Хочеться викреслити цей період із життя.

Місто мовчить, населення стало менше. Більшість шахтарів виїхали на заробітки, щоб прогодувати свої сім'ї. Ніхто не вірить у світле майбутнє, яке нам обіцяють.

У тих, хто пережив війну, є два часи – до і після. У тих, кого війна зачепила, є ще третій – час болю. Нехай ми не будемо знати ні до, ні після, нехай піде час болю, а буде тільки наш час. Час віри, надії та любові.