Якобчук Аліна

Великодимерський ліцей Великодимерської селищної ради Броварського району Київської області, 10-Б клас

Вчитель: Стратілат Лідія Василівна

Війна. Моя історія

Перший день повномасштабного вторгнення запам’ятався мені на все життя, як і кожному українцю.

Усе почалося із перших вибухів, через які я прокинулася. Спросоння я не розуміла, що відбувається, і тим більше не могла подумати, що це початок війни. Уперше в житті я почула вибухи і сприйняла їх зі страхом у душі. Після декількох вибухів на мій телефон та телефони моїх батьків почав надходити потік повідомлень та дзвінків від рідних та друзів. І всі казали тільки одне: почалася повномасштабна війна в нашій країні.

Усвідомлення війни до мене прийшло тільки тоді, коли я пережила перший день та першу ніч війни. Але навіть на той момент я не до кінця розуміла, що на мене чекає попереду.

З кожним днем кількість вибухів зростала і ситуація погіршувалася. Це напружувало та турбувало мене ще більше. Але говорячи вже зараз, після пережитого, я можу стверджувати, що моє село «народилося в сорочці». Адже воно не потрапило в окупацію, та ми не відчули всього того, що пережили люди в окупованих селах, які знаходилися в трьох кілометрах від мого села. Ворожа техніка лише проїхала туди і назад через село та не завдала значної шкоди, порівняно з іншими селами. Навіть ті вибухи і вперше побачена ворожа техніка згадується страшним періодом, який не хочеться більше відчути.

Ще одним важким днем був день евакуації. Дізнавшись поро можливість виїхати із села, нашу сім’ю охоплювали вагання, страх та нерозуміння як діяти правильно. Зібравши всі думки та видихнувши, було прийнято рішення евакуюватися з мамою, залишивши тата вдома за його бажанням. У той момент був лише страх за тата та моїх домашніх улюбленців, яких не могли забрати, та думки про те, щоб повернутися додому.

Днями я намагалася відволіктися хоч на мить від реалій переглядами відео, розмовами з батьками на теми, які не стосувалися війни, але нові вибухи повертали до відчуття небезпеки. Було важко заснути та постійно хотілося, щоб саме ніч пройшла якомога швидше.

Моє життя та життя моєї родини значно змінилося. На щастя, ніяких втрат в родині не було, і це є найголовнішим. Але змінилися погляди на життя, цінності та переконання. Ми вже не так переживаємо за дрібниці та сприймаємо їх простіше. Цінуємо кожну хвилину та можливість відпочивати, навчатися, спокійно спати, обіймати близьких та жити. За пережитий період ми зрозуміли важливість миру.

Кожен раз боляче бачити, як ворог убиває чийогось батька чи чоловіка, сина чи брата, друга чи просто знайомого. Душа розривається від почутих новин та нових втрат, особливо тих, які стосуються рідного села чи містечка і знайому людину. Важко сприймати, що кожен воїн, який загинув, більше не повернеться до своїх домівок та рідних. Адже воїни – це не просто люди з надзвичайною відвагою, це герої, які віддають своє життя за наше! Саме завдяки їм Україна продовжує жити.

Де б ми  не були, ми можемо допомогти нашим героям, а також людям, які потребують нашої допомоги. Приємно бачити, що кожен намагається всіляко допомогти. Нині існує багато зборів коштів, за допомогою яких можна забезпечити всім необхідним воїнів, благодійних акцій, концертів та багато іншого. Наприклад, виготовлення окопних свічок чи віддача непотрібних речей тим, хто їх потребує. Саме нашою згуртованістю, допомогою, підтримкою ми дійдемо до перемоги. Адже разом – ми сила!

Війна – це найжахливіше, що могло відбутися в житті кожного з нас. Якщо б мені сказали колись, що я буду жити у воєнний час та переживу, що пережила, то я б не повірила. Навіть зараз іноді складно вірити, що все це реальність. Адже кожного дня ворог завдає нам нового болю. Але під час війни я побачила нескінченний дух українців, і тому впевнена, що перемога за нами, і вона зовсім скоро!