Я зі Степногірська Запорізької області. Коли нас почали обстрілювати, виїхала звідти. Спочатку ми виїхали на дачу. Потім до нас стали прилітати снаряди, і ми поїхали в Нікополь, а звідти - в Польщу.

У нас тоді ще й гроші якісь були, і їжа. А в Польщі нам допомагали дуже добре. Нам там дуже гарний пан трапився. Ми нічого не платили за квартиру, ходили отримувати гуманітарну допомогу. Може, і далі були б там, але доньку викликали на роботу, і довелося їхати, бо вона б своє робоче місце втратила. Приїхали в Запоріжжя. Усі роз’їхалися, живемо на квартирах. І син із сім’єю, і донька – всі повтікали.

Тут, звісно, ракети прилітають, страшно. Ми сильний стрес перенесли, бо в Запоріжжі не один приліт був.

Шокувала жорстокість росіян, і був дуже великий страх. Не можна було з цим усім змиритися. Ночами так було страшно, що не могла спати. І за дітей була тривога.

Я думаю, що війна скінчиться тільки нашою перемогою. Ми знаходимось за 30 кілометрів від дому, і не можемо туди поїхати, бо в нас стріляють щодня. В моїй квартирі вже вікон немає, майже все селище розбили. Та я б і в розбите поїхала, бо додому хочеться.

Хочу жити в мирі і тільки вдома. Навіть думати не хочу про те, що там нічого не залишиться. Я вірю, що все буде добре, наші хлопці переможуть.