Все своє життя я прожила в Маріуполі. У мене є чоловік, два сини: старшому 47 років, меншому - 35. Останнім часом непогано жили. Маріуполь розбудовувався, змінився на краще, було гарно відпочивати на морі влітку. Було чудове життя. 

У перший день війни я допізна не лягала спати, а рано вранці все почалося. У нас було спокійно, але ввімкнула телевізор і відразу почула, що почали бомбити всі аеропорти. Була розгубленість. У 2014 році ми виїжджали на місяць у Запорізьку область після обстрілу Маріуполя. Думали, що підуть на місто, але тоді русню зупинили. А у 2022 розгубилися, тому що бомбили всі аеропорти: і Київ, і захід України, і все інше. Тоді нас заспокоювали, що Маріуполь будуть захищати, ворога сюди не допустять. Перші два-три дні у нас було спокійно. Був відчай, бо по всій Україні почалася війна. 

У перші дні було світло, був газ. Дивились що коїться у Києві, хвилювалися. А тоді враз вимкнули світло, газ, ми встигли водою трохи запастися: і у пляшки, і у ванну набрали. Магазини працювали один чи два дні, потім їх почали громити. Я розуміла, що люди розкуповували продукти, але мародерство мене вразило і обурило. Бачила, як крали телевізори. Не було світла, а вони тягнули. Війна показала, хто на що здатний. Я перший раз у житті опинилася без хліба. Ночами снився хліб. Нічого не хотілося - тільки хліба. 

Стали виходити надвір готувати. Обстріли і бомбардування не вщухали. Повітряна тепла хвиля від вибухів вибивала шибки у вікнах. Чоловік намагався забити вікна то фанеркою, то картоном закласти.

У березні було дуже холодно - це рідкість була така погода. Виходили надвір, готували, що в кого було. Як тільки летів літак, всі тікали у під'їзди, ховалися.

Ми сиділи по двом бомбосховищам: спочатку у районі заводу Ілліча, тоді - в своєму підвалі сиділи кілька діб, але там було дуже холодно. Потрібно було ходити на сьомий поверх до себе у квартиру і спускатися знову до бомбосховища. Але ходити постійно туди-сюди було важко, тому я вирішила вже не спускатися. Ми спали в коридорах і біля міжквартирних перегородок. 

Потім вирішили виїжджати. Це було 16 березня. Ми вже не чекали на коридори, не зважали на колони, вирішили виїжджати на свій страх і ризик. Виїхали, а машина зламалася. У нас машина старенька, "Волга" ще з тих часів. А тут обстріл. Ми вискочили, почали запитувати, де тут бомбосховище. Спустилися туди, а там - не підвал, а справді обладнане бомбосховище. І там було тепло, тому мені сподобалося.

У той день скинули бомбу на наш драмтеатр. Звідти прибігали люди, кому вдалося вижити. Вони нам розповідали деталі того, що сталося. У тому бомбосховищі ми залишилися на п'ять днів. Чоловік трохи підлатав машину і приходив до нас у бомбосховище з тачкою - привозив воду. Ходив під обстрілами, бачив мертвих людей на вулицях, поранених. Потім у сусідній будинок влучив снаряд, а наша машина стояла на подвір'ї, їй осколками побили скло. Машина була осколками наскрізь побита. Тільки слава Богу, що не влучило ні у двигун, ні в бензобак. Тобто вона була на ходу. 

Ми ще побули після того в бомбосховищі разом із чоловіком і виїхали звідти 22 березня. Район, де ми перебували, дуже сильно бомбили і з танків обстрілювали. Бомбосховище все тряслося, у людей хати побили. Був такий відчай, такий стан, що ми були готові навіть під бомбардуваннями виїжджати. Не було сил це терпіти. Бомби летіли безупинно, навкруги все горіло. Син був у важкому психологічному стані, навіть сказав мені, що якби не був віруючою людиною, то вистрибнув би з сьомого поверху. Але нас рятувало те, що ми віруюча родина. Ми молилися кожну мить. Хтось починав, інші підхоплювали. 

Ми виїжджали понад морем. Доїхали до траси на виїзді із Маріуполя, а там - колона машин. І скільки їхали, люди йшли-йшли, як біженці у війну. Хтось велосипедом їхав, хтось тачками, хтось собачок ніс, хтось - котів. І вони йшли-йшли, це бачити було дуже сумно.

Я була в такому пригніченому стані. На блокпості нас запитали, як ми себе почуваємо. Я була в шоці. Як я можу себе почувати, коли ми втікаємо від таких обстрілів? Чоловіка не роздягали, а сина до пояса роздягнули. 

Нам вистачило бензину доїхати тільки до Запорізької області. Тоді її частина вже була під окупацією. Ми там зупинилися у моєї подруги і залишилися на 12 днів. Чоловік залатав оцинковкою дірки у машині. Коли ми виїжджали, то у дверні вікна ми вставили подушки, у заднє скло - матрас поролоновий. Там ми роздобули бензин і виїхали на Запоріжжя. Тоді вже і плакали, і ридали, і журналісти нас розпитували, і машину нашу фотографували. 

Люди завжди дуже співчували і намагалися всім поділитися. Скрізь по дорозі: і в Запоріжжі,  в Умані. В Івано-Франківську організували хаб ЯМаріуполь - тут дають миючі засоби, продукти. Ми не голодні, дах над головою є. Ми платимо тільки за комунальні послуги. Люди цікавляться, запитують, чи нічого нам не бракує, дуже дружні. Я вражена. Нам дали пів города, ми навіть навесні встигли посадити картоплю і овочі. Відволікаємось і обживаємось.

У Маріуполі мій дім і дім мого сина вигоріли. У мене постраждала онучка. Вони вийшли набрати води, а в сусідній дім влучив снаряд. Осколками їй побило плечі. Вона потрапила в лікарню. Лікарня була вся забита пораненими, їй осколки повиймали, зашили руки. Але руки не діяли - вона не могла навіть ложку піднести до рота. Сусіди-стоматологи потім знімали їй шви. Антибіотики збирали по всьому району, щоб не було зараження крові, бо частково позалишалися ті осколки. Вони зі свого дому, із підвалу, який горів, вибігали. Пробралися з невісткою у Бердянськ, а звідти - у Запоріжжя. Хоч їх агітували їхати в росію. Зараз вони з невісткою у Швейцарії. Внучку там прооперували, зараз хоч ліва рука стала діяти, а праву поки розробляє. Дівчинці 25 років - має тепер такі проблеми зі здоров'ям. 

Дуже хочемо, щоб війна закінчилася чимшвидше. Я на ніч п'ю валер'янку, щоб заспокоїтися. У мене відчуття, що я безхатько без свого кутка і даху над головою. Будемо сподіватися на краще.