У нас не життя, а існування одне після того, як ми втратили дочку. Кірі було 25 років, вона була шкільним учителем і загинула в дорожній аварії, коли поїхала на відпочинок зі своїми учнями в Карпати. Водій на гірській дорозі не впорався з керуванням. Це було 31 рік тому, але ми ніколи не перестанемо оплакувати жертв тієї катастрофи: водія, трьох педагогів і шістьох школярів.
А три роки тому до нас у село прийшла війна, і ми опинилися в епіцентрі бойових дій. Ми сиділи в погребі, нас хитало від обстрілів, а за річкою прямо в будинок влучив снаряд, у сусідні городи теж влучали.
Ми б, може, і хотіли втекти від обстрілів, але не можемо – доглядаємо маму дружини. Їй скоро буде 99 років, вона не може вийти навіть за поріг власної хати.
Нам важко. Немає грошей, щоб купити вугілля, а запас дров згорить за лічені тижні. Злидні, обстріли та самотність – усе це довело вже нас до відчаю.
Чекаємо не дочекаємося, коли вже закінчиться війна, щоб до нас приїхали, нарешті, син і онучка. Вони зараз живуть за сотні кілометрів від нас.
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.