У нас не життя, а існування одне після того, як ми втратили дочку. Кірі було 25 років, вона була шкільним учителем і загинула в дорожній аварії, коли поїхала на відпочинок зі своїми учнями в Карпати. Водій на гірській дорозі не впорався з керуванням. Це було 31 рік тому, але ми ніколи не перестанемо оплакувати жертв тієї катастрофи: водія, трьох педагогів і шістьох школярів.
А три роки тому до нас у село прийшла війна, і ми опинилися в епіцентрі бойових дій. Ми сиділи в погребі, нас хитало від обстрілів, а за річкою прямо в будинок влучив снаряд, у сусідні городи теж влучали.
Ми б, може, і хотіли втекти від обстрілів, але не можемо – доглядаємо маму дружини. Їй скоро буде 99 років, вона не може вийти навіть за поріг власної хати.
Нам важко. Немає грошей, щоб купити вугілля, а запас дров згорить за лічені тижні. Злидні, обстріли та самотність – усе це довело вже нас до відчаю.
Чекаємо не дочекаємося, коли вже закінчиться війна, щоб до нас приїхали, нарешті, син і онучка. Вони зараз живуть за сотні кілометрів від нас.
.png "Імена")
