У перший день війни почали бомбити Нікополь і Марганець. Ми виїхали до Полтавської області. У нашого зятя там в селі живуть далекі родичі. У Нікополі залишилися старший син, зять і чоловік, тому що вони працювали. По майну всіх наших рідних були влучання снарядів. 

Зараз ми повернулися додому, а Нікополь продовжують бомбити щодня. Повернулися, бо чоловіки залишилися самі. Не хотіли їх надовго одних залишати. Дочка повернулась, бо потрібно працювати. У мене всі працюють у міськводоканалі. Чоловік, хоч і пенсійного віку, працює там водієм. Невістку відправили на Закарпаття з дітьми. Молодший син воює ще з березня минулого року. Хвилюємося за нього - він у Донецькій області.

Шокує те, що є друзі в росії, які не розуміють що у нас відбувається. Їм розповідаєш, а вони не вірять. Думають, що тут фашисти-нацисти.

Хочеться, щоб війна закінчилася якомога швидше, бо тут, у Нікополі, нам дуже тяжко.

Бачу своє майбутнє у вільній Україні. Щоб ми допомагали своїм дітям і внукам жити щасливо. Завжди телефонуємо сину, а прощаючись кажемо: «Слава Україні».