Анна, 16 років, учениця 11-А класу, КЗ « Ліцей №8 м. Покров Нікопольського району Дніпропетровської області»



Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Найстрашніше, що може бути з людством - це війна. Скільки болі, горя, трагедій та сліз у цьому слові. Усім українцям тяжко переживати події 24 лютого, а найтяжче - людям похилого віку, які пережили воєнні роки і пам’ятають, що це таке.

Два мої прадіди пройшли війну. Пам’ятаю традицію моєї родини збиратися разом у дідуся 9 травня, щоб вшанувати пам'ять загиблих однополчан і привітати рідну людину із Перемогою, висловити вдячність герою.

Михайло, мій дід, був водієм машини з боєприпасами. Згадую, як дідусь розповідав про початок війни, про переживання і тривогу, про перенесені жахіття, смерті товаришів, звірства фашистів. Тоді я не зовсім розуміла його стан і почуття. Не розуміла, чому він плаче, коли згадує війну. Відчути його емоції змогла тільки, коли почалася війна в Україні. Жах, паніка, біль, ненависть і розгубленість – такі почуття оволоділи мною.

Поміркований Петро - другий мій дідусь, Артилерист, що потрапив у полон до Бухенвальду. На жаль, його я не побачила живим. Із бабусиних розповідей знаю, що під час перебуванні у полоні дідусь відрізав собі палець, щоб отримувати більшу порцію їжі, аби вижити. Ці жахливі історії я слухала з величезним жахом і не могла собі навіть уявити, що подібне може повторитися.

«Ніколи знову» - вирішили для себе усі народи, що брали участь у війні. Країни колишнього Радянського Союзу, як ніхто, відчули на собі увесь жах, що принесла війна. Люди жили в мирі та злагоді. Можливо, і далі так жили б: розбудовували міста, інфраструктуру, підіймали культуру, удосконалювали б освіту, подорожували, народжували дітей у мирі та спокої… Усе перекреслило 24 лютого 2022 року… І для росії “ніколи знову” перетворилася на ”Можемо повторити”.

Зараз армія орків нічим не відрізняється від німецьких фашистів, навіть поводять себе гірше, по-звірячому, спрямовуючи ракети на мирні міста, будинки, розстрілюючи беззахисних людей, ґвалтуючи дівчат, вбиваючи маленьких дітей, влаштовуючи « віртуозні» допити....

Найбільше, що мене вражає – жорстокість цієї нації. Які злочини воїни росії чинили над нашими людьми в Бучі, Ізюмі, Маріуполі, Куп’янську… Приголомшують масові поховання українців у братських могилах, що знаходять серед лісів воїни ЗСУ. Розум відмовляється прийняти й осягнути увесь масштаб трагедій! Як знущалися над полоненими захисниками «Азовсталі»! Як вбивали мирних людей, які відпочивали вночі вдома після праці!Зруйновані найкращі міста моєї Батьківщини: Харків, Чернігів, Миколаїв, Маріуполь, Нікополь, Марганець…

У Чернігові до 24 лютого щасливо проживала родина мого дядька. Разом із бабусею я любила їздити до них у гості. Але на початку війни мої сестри та тітка одинадцять днів не виходили з бомбосховища, а дядько пішов захищати рідне місто.

З 18 березня мій тато, як і колись дідусі, перебуває в армії ЗСУ, захищаючи незалежність і гідність моєї Батьківщини. Ніколи я не могла уявити, що буду проводжати батька на війну. 24 лютого все змінилося. Життя багатьох людей уже не буде таким, як раніше. Україна вже не буде такою, як була раніше. Вона буде сильною, красивою, вільною і обережною у виборі друзів!

Я дуже чекаю на той день, коли почую завітні слова про нашу перемогу. Адже всім нам потрібен мир. Мир для мене - це можливість вільно жити, засипати без повітряної тривоги і, прокидаючись, йти до школи. Мир - це можливість вільно спілкуватися з людьми, бачити їх перед собою, а не в екрані телефону, мир - це обійняти тата.

Отже, зараз Україна переживає щонайстрашніші події у своїй історії, але наша нація і країна сильні. Ми витримаємо всі негаразди, жахіття, біль, а після закінчення війни відбудуємо всі наші міста і з гордістю будемо носити звання країни - переможця!