Поміркована Анна, 16 років, учениця 11-А класу, КЗ « Ліцей №8 м. Покров Нікопольського району Дніпропетровської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Гаврюк Людмила Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Найстрашніше, що може бути з людством - це війна. Скільки болі, горя, трагедій та сліз у цьому слові. Усім українцям тяжко переживати події 24 лютого, а найтяжче - людям похилого віку, які пережили воєнні роки і пам’ятають, що це таке.

Два мої прадіди пройшли війну. Пам’ятаю традицію моєї родини збиратися разом у дідуся 9 травня, щоб вшанувати пам'ять загиблих однополчан і привітати рідну людину із Перемогою, висловити вдячність герою.

Дем’яненко Михайло Йосипович , мій дід, був водієм машини з боєприпасами. Згадую, як дідусь розповідав про початок війни, про переживання і тривогу, про перенесені жахіття, смерті товаришів, звірства фашистів. Тоді я не зовсім розуміла його стан і почуття. Не розуміла, чому він плаче , коли згадує війну. Відчути його емоції змогла тільки, коли почалася війна в Україні. Жах, паніка, біль, ненависть і розгубленість – такі почуття оволоділи мною.

Поміркований Петро Архипович - другий мій дідусь, Артилерист, що потрапив у полон до Бухенвальду. На жаль, його я не побачила живим. Із бабусиних розповідей знаю, що під час перебуванні у полоні дідусь відрізав собі палець, щоб отримувати більшу порцію їжі, аби вижити. Ці жахливі історії я слухала з величезним жахом і не могла собі навіть уявити, що подібне може повторитися.

«Ніколи знову» - вирішили для себе усі народи, що брали участь у війні. Країни колишнього Радянського Союзу, як ніхто, відчули на собі увесь жах, що принесла війна. Люди жили в мирі та злагоді. Можливо, і далі так жили б: розбудовували міста, інфраструктуру, підіймали культуру, удосконалювали б освіту, подорожували, народжували дітей у мирі та спокої… Усе перекреслило 24 лютого 2022 року… І для росії “ніколи знову” перетворилася на ”Можемо повторити”.

Зараз армія орків нічим не відрізняється від німецьких фашистів, навіть поводять себе гірше, по-звірячому, спрямовуючи ракети на мирні міста, будинки, розстрілюючи беззахисних людей, ґвалтуючи дівчат, вбиваючи маленьких дітей , влаштовуючи « віртуозні» допити....

Найбільше, що мене вражає – жорстокість цієї нації. Які злочини воїни росії чинили над нашими людьми в Бучі, Ізюмі, Маріуполі, Куп’янську… Приголомшують масові поховання українців у братських могилах, що знаходять серед лісів воїни ЗСУ. Розум відмовляється прийняти й осягнути увесь масштаб трагедій! Як знущалися над полоненими захисниками «Азовсталі»! Як вбивали мирних людей , які відпочивали вночі вдома після праці!Зруйновані найкращі міста моєї Батьківщини: Харків, Чернігів, Миколаїв, Маріуполь, Нікополь, Марганець…

У Чернігові до 24 лютого щасливо проживала родина мого дядька. Разом із бабусею я любила їздити до них у гості. Але на початку війни мої сестри та тітка одинадцять днів не виходили з бомбосховища, а дядько пішов захищати рідне місто.

З 18 березня мій тато, як і колись дідусі, перебуває в армії ЗСУ, захищаючи незалежність і гідність моєї Батьківщини. Ніколи я не могла уявити, що буду проводжати батька на війну. 24 лютого все змінилося. Життя багатьох людей уже не буде таким , як раніше. Україна вже не буде такою, як була раніше. Вона буде сильною, красивою, вільною і обережною у виборі друзів!

Я дуже чекаю на той день, коли почую завітні слова про нашу перемогу. Адже всім нам потрібен мир. Мир для мене - це можливість вільно жити, засипати без повітряної тривоги і, прокидаючись, йти до школи. Мир - це можливість вільно спілкуватися з людьми, бачити їх перед собою, а не в екрані телефону, мир - це обійняти тата.

Отже, зараз Україна переживає щонайстрашніші події у своїй історії, але наша нація і країна сильні. Ми витримаємо всі негаразди , жахіття, біль, а після закінчення війни відбудуємо всі наші міста і з гордістю будемо носити звання країни - переможця!