Чернякова Валентина, 16 років, група О-11, Ірпінський фаховий коледж економіки та права
Вчитель, що надихнув на написання єсе: викладач укр. мови та літератури Сахно Зоя Борисівна
Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"
Війна це страшна річ. Ніколи не знаєш куди «прилетить». Здавалося - ХХІ століття, яка війна? На жаль, наш страх прийшов у реальний світ. Ця війна настала неочікуваним випробуванням.
Я довгий час не могла усвідомити, що почалась війна. Я хотіла вірити, що це страшний сон. На другий день війни я вже усвідомила, що це насправді. У цей день я трохи не втратила свою сім'ю. Те що було далі - було жахіттям.
Я відчувала страх і біль. Кожного дня я плакала і хотіла, щоб цей жах скоріше припинився. Коли батьки виходили до криниці, щоб набрати води, то в мене наставала паніка. Я дуже боялася за їхнє життя, а не за своє. Я боялася, що будь-якої миті щось може «прилетіти». Так відбувалося щоразу, коли батьки кудись виходили, а я залишалася зі своїм страхом чекати на них.
17 березня був «приліт», і знову я майже не втратила батьків і сестру. 21 березня знову «приліт»… Коли були такі жахливі миті, то було відчуття, що сам Бог нас оберігає. Начебто янголи-охоронці закривають нас своїми крилами.
Моє життя та життя моєї родини дуже сильно змінилось. Під час окупації ми трошки почали звикати до звуків артилерії, але я однаково боялася виходити на вулицю.
До війни у мене був дуже міцний сон: треба було постаратися, щоб мене розбудити. Саме через це я почала боятися спати, бо думала, що щось може статися страшне, поки я міцно сплю. Було враження, що ми перебуваємо у фільмі жахів. Не було ні світла, ні газу, ні тепла, ні зв’язку. Мої батьки завжди заспокоювали мене, коли було вкрай погано і страшно. Тато постійно казав: «Доля сама вирішує все. Вона знає, кого забирати з цього життя, а кого залишати” . Він намагався нас заспокоїти, і йому це вдавалось. Коли ми були в окупації, то не могли зрозуміти, яка зараз година, день чи ніч. Слава Богу, що у нас були запаси їжі, і ми не повмирали з голоду.
Безперервні канонади вибухів дуже лякали, але одного дня стало тихо, і нам стало ще страшніше. Батьки вирішили вийти на вулицю і дізналися, що ворог пішов з міста. Ми не могли в це повірити, адже пекло тривало майже місяць. Цей день був найщасливішим для мене. Зараз ми сидимо і згадуємо цей момент, коли нас звільнили. Зараз для нас мир - це все! Ми ніколи не були раді йому як зараз!
Дуже сумно дивитися новини, бачити, що багато міст України знаходяться під окупацією. Потроху ми почали заспокоюватися, продовжувати жити звичним життям. Та почуття страху, що все може знову повернутися, адже війна триває, не покидає ні на мить. Ми всіляко стараємося допомогти іншим людям, які цього потребують. Протягом місяця ми роздавали гуманітарну допомогу сім’ям з маленькими дітками, це відволікає від сумних думок і дає натхнення, а також віру у світле майбутнє та перемогу.
.png "Імена")
