Гаряга Кирило, 16 років

Ізюмський ліцей № 11

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рева Наталія Валеріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Кожний ізюмець, який знаходився під час окупації в місті, відчув на собі, що таке справжнє пекло. Наше життя поділилося на «ДО» та «ПІСЛЯ».

Березень 2022 року. Світла, газу, води, зв’язку немає.

Постійні вибухи. Сирий та холодний підвал. Постійно хочеться їсти. Спиш в куртці, чоботах, шапці, під двома ковдрами, а тобі все одно холодно.

Мелена на ручній м’ясорубці пшениця для каші та борошна, щоб прогодуватися самим та нагодувати трьох своїх котів та сусідського собаку. Смажена на кострі «лєпьошка» з варенням – найсмачніша страва дня. Перший гуманітарний хліб в травні, тушонка та макарони – найвища насолода після двох місяців голоду. Сюжет не з документального фільму про Голодомор 1932-33 рр., а наше сьогодення, в ХХІ столітті.

Поки частина українців спостерігала за подіями з екранів телевізорів та інтернет-ресурсів, ми бачили все це на свої очі та не вірили, що це відбувається з нами.

Хтось зміг виїхати з міста, а нам не було, за що їхати, та й до останнього ми не вірили, що в наш час таке можливе. Колись, 11 років тому, ми вже залишили свій будинок. І знову те саме.

Єдиною підтримкою у всьому цьому хаосі подій цього страшного 2022 року була турбота моєї мами, завдяки якій я дома, поряд з нею.

В серпні 2022 року мене та інших дітей повезли на «відпочинок та оздоровлення» до м. Геленджик, Краснодарського краю. А вже у вересні нам сказали, що додому нас не повезуть, бо місто Ізюм звільнено. Нас перевезли до м. Анапа. Деяких дітей приїхали та забрали батьки додому. А я з братом залишався по той бік кордону й не знав, що буде далі.

Мені було дуже страшно, я дуже сумував за мамою та переживав за неї. Зв’язку в Ізюмі не було. Я не міг навіть подзвонити та поговорити з нею.

Вперше після кількох місяців я зміг її обняти 4 листопада. Це на один день пізніше мого дня народження, який вперше в житті я святкував не вдома. Мама приїхала за мною з братом, щоб забрати нас.

Як я дізнався пізніше, після звільнення Ізюма, маму забрали на допит, де вона пробула 18 діб. Коли її відпустили й вона знайшла можливість приїхати за нами, мама не роздумуючи поїхала через всю Європу, щоб повернути мене з братом додому.

Не маючи коштів для існування ці пів року, не маючи продуктів харчування, щоб нас прогодувати, вона знайшла можливість, щоб повернути нас. Додому ми потрапили 18 листопада. Поїхали на 3 тижні, а повернулися через 3 місяці.

Згадуючи всі ті події (а я не люблю їх згадувати, але й забути вже не зможу), я зрозумів, що ніхто в світі не буде про мене так турбуватися й так оберігати, як моя мама. За те, що вона намагалася прогодувати нас з братом під час окупації міста, її звільнили з роботи, забрали виплати, які платили на нас з братом, як ВПО (хоча моє рідне місто, в якому я народився та вимушений був покинути в 2014 році й досі не звільнено), не беруть ні на яку роботу через те, що її вважають колаборанткою.

Я вважаю, що вона не винна, що намагалася вижити та прогодувати нас. Це ніколи не зрозуміє той, хто не пережив те, що пережили ми. Я й не бажаю нікому таке пережити, не дай Боже.

Зараз я закінчую 9 клас. Мрію стати спецпризначенцем, щоб боротися з несправедливістю та допомагати людям в надскладних життєвих обставинах. Вважаю, що я схожий на свою маму, бо вона завжди була доброю, справедливою та всім допомагала. Навіть в найважчі часи вона ніколи не здавалася та знаходила вихід із ситуації, що склалася. Її сила надихає мене та змушує рухатися вперед, не дивлячись ні на що. Як їй не було важко та страшно, вона ніколи цього не показувала, навпаки, завжди підтримувала та підбадьорювала мене.

Після всього пережитого мама змінилася. Вона рідше посміхається, стала частіше хворіти. Тому мій обов’язок – підтримувати її, допомагати та оберігати, як завжди робила вона. Брат зараз навчається, рідко приїжджає додому. Поряд лише я. І я розумію, що лише допомога близьких та рідних може дати сили жити далі.

Війна колись скінчиться. Я сподіваюся, що скоро, бо дуже надоїло виття цієї сирени та вибухи поряд. Якесь страшне дежавю. Ніколи не забуду, як ми перейшли спати до підвалу після бомбардування міста 3 березня 2022 року. І яким щастям було повернутися спати в своє ліжко 16 липня.

Так не хочеться знову спускатися в цю сиру та темну яму.

___

Дякую Вам за можливість висказатися та за Вашу працю!

Бажаю всім вам (і нам також) тільки МИРУ, все інше – наживне!

З повагою, Кирило ГАРЯГА!