Войтенко Любов, 10 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №103 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гашенко Вікторія Геннадіїна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ніколи не могла уявити, що одного дня моє життя зміниться в одну мить. Тисячу днів тому я була звичайною молодою дівчиною, жила у своєму світі, мріяла про майбутнє, старанно навчалася, проводила час із друзями. Війна здавалася мені чимось далеким і абстрактним, наче сторінка з підручника історії або кадри з новин про далекі країни.

Проте раптово вона стала жорстокою реальністю мого життя.

Усе почалося з вибухів. Ті перші звуки я ніколи не забуду: серце завмирало, руки тремтіли від невизначеності й страху, який паралізував думки. Ми не знали, куди бігти, що робити, як захистити себе та своїх близьких. Ніколи не відчувала такого всепоглинаючого жаху.

Із того моменту все змінилося: моє життя перевернулося догори дриґом, а майбутнє стало туманним.

Перші дні війни минали в хаосі. Поспішні збори, нескінченні години в підвалах, тривожні ночі під звуки артилерії — це було те, чого я не могла уявити навіть у найстрашніших снах. Харків, моє рідне місто, став ареною боїв… Ми вчилися зберігати спокій під час повітряних тривог, допомагати один одному й тоді, коли обставини вимагали тривалої розлуки.

Я дізналася, що значить бути сильною, навіть коли не відчуваєш себе такою.

Попри всі жахи, життя, як це не парадоксально, продовжувалося. Ми пристосувалися до нових реалій, переїхали до передмістя, де було трохи безпечніше. Як тільки-но стало спокійніше, родина вирішила повернутися додому. Розпочалося дистанційне навчання в школі, хоча це було досить складно через відключення електроенергії та інтернету. Постійні сирени, що  лунали над моїм містом, додавали напруги, а друзі, із якими я раніше бачилася щодня, роз'їхалися по різних куточках України й світу.

Тепер ми спілкувалися через повідомлення, обмінювалися новинами й підтримували одне одного, наскільки це було можливо.

Ці тисяча днів навчили мене багатьом речам. Я зрозуміла, що ніколи не можна здаватися. Навіть коли навколо все здається безнадійним, завжди є привід боротися. Я стала свідком того, наскільки сильними можуть бути люди.

Волонтери, військові, сусіди, навіть незнайомці згуртувалися заради допомоги одне одному. Це була справжня єдність, якої я раніше не відчувала. Спільне горе зробило нас ближчими!

Моє ставлення до багатьох речей змінилося кардинально. Війна навчила мене цінувати прості речі: щиру розмову з друзями, звичайний день без гучних повітряних тривог, затишний сімейний вечір вдома. Те, що раніше здавалося важливим — новий телефон, модний одяг, гарні оцінки — тепер не має такого значення.

Найголовніше — це людське життя, свобода, можливість бачити своїх близьких і дихати на повні груди. Я зрозуміла, що сила духу важливіша за будь-які матеріальні блага!

Моє життя розділилося на "до" і "після". Проте, навіть у ці темні часи, я намагаюся не втрачати віри… У нашу перемогу, у те, що Україна відновиться й стане ще сильнішою. Віри у себе, що я зможу досягти своїх цілей, попри всі перешкоди. І віри в майбутнє, де моя країна буде вільною, мирною та щасливою.

Тисяча днів війни — це багато! Проте це також і відрізок часу, який показав, наскільки ми, українці, сильні й непохитні. Мій шлях триває, і я впевнена, що він веде до перемоги України.