Мизін Ангеліна, учениця 10 класу Березотіцької класичної гімназії Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ганага Наталія Миколаївна

Війна. Моя історія

 Останні дні лютого 2022 року. Ще трішки і розпочнеться календарна весна. Та в повітрі, як і в країні було чомусь неспокійно… Ми, дев’ятикласники, вирішили провести з учнями та вчителями школи патріотичний флешмоб. Оформили плакат і запросили до нашого класу дітей та дорослих, щоб кожен із них написав свої щирі побажання, слова підтримки.

Чомусь у той день усі до рук брали жовті та сині маркери. Підписавши, ми зробили загальне фото, яке мали б на наступний день завантажити на сайт нашої школи.

Ніхто не очікував страшної звістки 24 лютого…Телефонний дзвінок від подруги мені запам’ятається на все моє свідоме життя. «Ангеліно…розпочалася війна», - такі слова почула у слухавці, в той час, коли я йшла на шкільний автобус. Я не могла повірити. Відчувала тільки страх, великий страх за своїх рідних та знайомих, за всіх, хто був у ЗСУ.

У той момент не знала, що й думати, телефон не випускала із рук, моніторила всі новини, писала всім рідним, які далеко, а в більшості часу я просто плакала. У перші ночі ніхто не спав…Новини, дзвінки, страх. Попереду – невідомість.

Моєму вітчиму зателефонував друзі і повідомили, що на межах селищ поставили блок пости, потрібні чоловіки на службу. Часу на роздуми не було. В той же день їм провели інструктаж і ввечері вони чергували. Ми з мамою лишилися самі у хаті. У ту ніч Я відчувала себе охоронцем маминого сну. Страшні новини, які пронизували душу і серце, надходили кожні дві години. Були страшні цифри людських втрат в Україні. Відео із загиблими: діточками, які не встигли відчути справжнє життя; із закатованою молоддю, розстріляними дорослими – все це намертво розривало душу.

Ненависть до росії та російських військ помітно збільшувалася в голові, і не тільки моїй. Мозок розумів, що просто так це не закінчиться. Згодом оголосили про комендантську годину. Вже о шостій годині вечора всі сиділи у своїх домівках із вимкнутим світлом. Чоловіки ж несли службу на посту в цілодобово.

Будні проходили однаково. Дні були такі сірі та лячні. У вересні того року мого вітчима забрали до лав ЗСУ. Довго не могла усвідомити цього всього. Мама дуже плакала за ним, а мені довелося при ній не вішати носа, щоб не журити її ще більше. Спочатку було дуже тяжко - в нас закінчилися кошти, навіть не було за що купити хліба. Ненька старалася замінити мені його оладками, зробленими із картоплі, але замість борошна були кукурудзяні висівки.

Мої думки були тільки про те, де взяти гроші хоча би на хліб. Допомагала мені моя подруга та її сім’я.

Я думала, що це катастрофа, але вона  настала тоді, коли прийшли морози, а дров зовсім не було. Мені через страх довелося навчитися пиляти бензопилою. Через певний час почало це подобатися, енергії -  багато, вистачало, щоб натягати гілок, розпиляти та в мішку це все перенести до хати. Звісно, з допомогою мами. Я жаліла усіх, тільки про себе забувала.

Було, звісно, тяжко і морально, і фізично, але не було більше варіантів. Ніколи не могла подумати, що буду мріяти, щоб у моїй хаті було хоча би 20 градусів тепла та буханка хліба. Старалася з усіх сил, але боляче було тільки від того, що цього ніхто не цінив.

Потім вже навчилася «валяти дерева». Звалювала, тягнула до двору, розпилювала, рубала і несла до хати, розпалювала в плиті. У кінці роботи треба було завжди почистити пилку, підтягнути ланцюг, залити оливу та бензин. І так кожний божий день. Дрова були сирі, погано горіли, просто опускалися руки, та я якось знаходила в собі ще якісь сили. У той же час від вітчима були погані новини.

Його забрали до госпіталю з подвійним пораненням та контузією, бо саме в той окоп прилетів снаряд. Ми не могли повірити, що наш рідненький поруч з нами і живий.

Не дивлячись на всі труднощі, я пройшла через це все, і анітрохи не пошкодувала, бо це допомогло мені подорослішати та стати сильною. В мене з’явилася мрія вступити в військовий ліцей, здобути знання, щоб захищати свою Батьківщину!

Війна змінила моє життя. Я дякую Богу та ЗСУ за те, що жива і не бачила тієї самої війни, яку бачать ті люди, які живуть у містах-героях.

Дуже хочеться одного ранку прокинутися і почути від Володимира Зеленського слова про довго очікувану ПЕРЕМОГУ!!!