Ейхман Богдан, 16 років, учень 11 класу Українсько-американського ліцею, м. Дніпро

Вчителька, що надихнула на написання есе - Бухно Галина Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Слово, яке мало б відійти до списку архаїзмів… Війна… Явище, що мало б забутися, покритися багатотонним шаром історичного пилу і відійти до далекого минулого… Але наразі це дійсність. Це сьогоденні реалії, в яких ми живемо і про можливість яких не здогадувався ніхто…

Двадцять третє лютого. Одинадцята година вечора. Середа. Останні години спокою. Останні спогади «До». Тоді ще ніхто не здогадувався, що завтра життя зробить потрійне сальто, приземлиться на голову і ногою дасть нам по голові, після чого ми ще тиждень, як мінімум, будемо знаходитись в стані шоку. Тоді я преспокійно збирав рюкзачок до ліцею, ненавидів світ за будильник на шосту ранку і ранковий час пік. Все тіло боліло після двогодинного тренування з бальних танців, а мізки нили від об’єму номенклатури на завтрашній урок географії.

Хвилина… Десять… Двадцять… Сон не йде. Випити води? Наче це колись допомагало… Спи давай!!! Тобі завтра вставати о шостій!!! Нарешті… Сон… Чого я прокинувся? Ні. Тут щось дивніше. Чого я виспався? Котра година? Сьома година двадцять хвилин?! Та я ж запізнююсь!!!! Чого ніхто мене не розбудив??? А це що? Триста повідомлень зі спільного чату класу? З чого б це? Вибух… Аеропорт… Наступ… Ні! Тільки не знову! Я відмовляюсь в це вірити! Мені вистачило війни в 2014 році! Мені вистачило тих втрат, того переїзду. Бути того не може… Не може такого бути!!! Це сон! Міф! Як це можливо? Двадцять перше сторіччя. Невже країни НАТО чи країни Європейського Союзу допустять війну? Невже вони нічого не зроблять, аби зупинити це жахіття?

Тепер вже очевидно, що вони допомагатимуть, але не так, як ми того очікували. Не в тому об’ємі, на який ми розраховували. З того дня почався довгий процес адаптації. Дещо назавжди залишиться в моїй пам’яті: плач молодшого брата о сьомій ранку, перший гул сирени, перший вибух і зрада… Зрада «братського народу»… Він зрадив Україну, зрадив Європу, зрадив світ і все людство… Ніколи не думав, що в двадцять першому столітті можливе існування настільки зомбованої і не мислячої нації… Я клянуся, що пам’ятатиму кожну брехню, сказану цими тиранами, кожну людину, вбиту, змордовану цими звірами.

Мир… Одного дня він настане. І буде він лише під жовто-синім прапором, з пісням про калину і з любов’ю до нашої мови і культури. Мир неможливий під триколором, адже українці – нація-фенікс. Невмируща. Незламна. Нескоренна.

Скільки б на нас не одягали кайдани, крихта за крихтою, з попелу, ми відроджували себе, свою націю, свою культуру і мову. Ні московії, ні російській імперії, ні Радянському Союзу не вдалося знищити нас… І росії не вдасться. Ніколи.

Допоки росте у лузі калина,

Не помре моя Батьківщина.

До поки лунають українські пісні,

Житиме Україна в воді й огні.