Стретович Наталія, 10-б клас, спеціалізована школа № 149

Вчитель, що надихнув на написання — Крошетецький Роман Миколайович

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого, лягаючи спати, я планувала свій тиждень, весняні канікули, планувала влітку поїздку до табору, і заснула. А прокинулась у зовсім новій реальності.

24 лютого о 3:40 моє життя, як і кожного українця перевернулося на 180 градусів і вже ніколи не буде таким, як 1000 днів тому…

Прокинулась, від невідомих до цього часу мені звуків. Як згодом виявилось, це звуки повітряної тривоги. Батьки сиділи перед екраном телевізора, переглядаючи новини.Я не хотіла вірити в те, що це відбувається насправді. 

Так, до цього ми багато говорили і в школі, і з друзями, і у сімейному колі про можливий напад цих нелюдів на нашу країну. Але я ніколи в це не вірила, або не хотіла вірити в це.

В цей момент, я дуже злякалася, розгубилася. Мене переповнювали емоції, тому я заплакала, довго не могла заспокоїтися. Батьки мене заспокоїли, а мама, як у звичайний день, пішла на роботу. Жодного тривожного чемодана в нас не було. Мені здавалося, що це усе закінчиться незабаром, але вночі стало дуже страшно. Постійні тривоги, обстріли, не розуміння того, що це війна. Ніколи до цього я не спала на підлозі і не знала про комендантську годину. 

В магазинах були величезні черги, люди спустошували полиці магазинів та аптек. Всюду паніка. Разом із батьками, великою собакою та котом, шукали можливість виїхати з Києва, евакуаційні потяги були переповнені.

6 березня ми знайшли авто та вирушили до Львова. Дорога зайняла 2 дні. Мені здавалося, що це не моя країна, адже повсюди були протитанкові їжаки, таблиці з надписами заміновано, на кожному кроці блокпости. Прибувши до Львова, я була вражена кількістю людей, яка була там. Довжелезні черги на потяги до Польщі. Люди стояли під дощем, з дітьми та тваринами, навіть деякі з них спали в чергах. Вокзали були переповненні людьми, що намагалися виїхати з різних і в різні куточки України. У Львові ми побули 2 дні і я з мамою прийняли рішення залишитися вдома і їхати до бабусі у Житомирську область, щоб бути всією родиною. Шлях був важким: спочатку ми їхали поїздом до Вінниці, звідти нас забрали знайомі, і довезли до Житомира де нас чекав знайомий, який довіз до бабусі, адже дорога Житомирщиною була небезпечною, багато доріг заміновано. Ще два дні і ми нарешті вдома. 

Нарешті за останніх пʼять днів, я змогла прийняти душ, поїсти гарячої їжі, і відчути себе у безпеці, і поспати у ліжку, а не на підлозі.

Я видихнула, міцно спала тієї ночі. Так, там нам було спокійніше, адже у селі не було чутно тривог, лише через телефон дізнавалися про небезпеку. Вибухи було чутно кожного дня. Через кілька тижнів в моїй школі почалося дистанційне навчання, це відволікало і давало можливість спілкуватися з друзями. Повернутися до Києва можливості не було. Лише на початку травня батьки поїхали додому, на розвідку, а за два тижні забрали і мене. Дорога додому була жахливою.

На узбіччях стояла розбита техніка, неймовірна кількість зруйнованих будівель, підірвані мости.

Але приїхавши до Києва, я була в шокована. Дивлячись новини, я не очікувала, що тут вирує життя, як раніше. Відкрилися магазини, кавʼярні, їздив міський транспорт. Мені навіть здалось, що війна закінчилася, але повітряні тривоги та атаки рф повертали до реальності.

Як би не було мені важко й страшно, я навчилася з цим жити. Ходити до школи, повернутися до танців, гуляти з друзями. Це мотивує жити, мріяти, планувати майбутнє. Під час блекаутів, це робити важче. Особливо взимку, коли темно, холодно, немає мобільного звʼязку. В цей момент я розумію, що нашим військовим набагато важче, що, це все дрібниці найголовніше це життя. Я це зрозуміла, минулого року, коли

загинув брат мого батька, мій дядько — герой Павло, який віддав своє життя, захищаючи нас та наші землі. У нього залишилось двоє синів, родина, які вчаться жити без нього, і це страшно.

В моменти коли у мене опускаються руки, я згадую, що, військові роблять усе можливе, щоб я могла жити, їсти, навчатися, бути поряд зі своєю родиною і згадую ціну цьому, і це мотивує мене. Я вірю в нашу перемогу і вже будую плани на мирне майбутнє!