"Ніколи не пробачу те що робили й роблять ці бездушні іроди…"

Бовтрук Ольга, 16 років, 11 клас, Опорний заклад освіти "Загальцівський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Урекіна Катерина Валерівна.

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Війна будь-коли, й будь-де, несла лише горе, розпач й пекельний біль, який назавжди закарбується в серцях людей. З самого початку я не вірила, як і більшість моїх однолітків й друзів. Зараз я з сумом згадую як, буквально за пару днів до повномасштабного вторгнення, ми сміялись як завжди, говорили про щось. А вже через декілька днів розпочались вбивства, руйнації… “апофеоз” людської жорстокості й егоїзму.

Я довго не могла усвідомити, що сталось, що відбувається. В моїй голові не вкладалось як таке взагалі можливо, це було поза моїх моральних цінностей, поза здорового розуму. Потім почались переживання, тривога. Майже одразу я чула вибухи, було страшно, й водночас дивно, бо на щастя ніколи до цього я не чула подібного. Не вуха обливались кров’ю а душа, я боялась за свою сім’ю, за друзів, котрі були далеко від мене й я не мала жодного зв’язку з ними.

Також я й зараз думаю про те, що я сиджу в неушкодженому домі, й ні я ні моя родина на щастя не постраждали. Але усвідомлення того, що хтось так й не прокинувся, чийсь страх назавжди застиг на обличчі, а хтось героїчно загинув на полі бою. Вони любили, раділи, мріяли, будували плани на життя й в одну секунду це все безжалісно відібрали. Без абсолютної на то причини.

Як же хочеться миру, злагоди. Хочеться, щоб наступні покоління пам’ятали, але ніколи не відчували це на собі. Щоб вони зробили висновки й виставили перед собою правильні пріоритети, й ніколи не називали вбивць братами. Мир- це відчуття спокою, впевненість у завтрашньому дні. Де б ти не був, твоє серце спокійне, ти, твої близькі й рідні в абсолютній безпеці це і є мир. Миру прагне кожна людина, якщо вона наділена мораллю, відчуттям сорому, якщо ця людина не корислива й для неї людське життя дорожче грошей. Якщо один порушить мир, то небезпека, війна торкнеться й тебе. Але деякі люди цього не розуміють, їм абсолютно зручно слухати «горе- вождя» не мати своєї думки, для них нормально бути стадом, й нормально руйнувати чиїсь життя й чийсь мир.

Напевне в росіян закладено в генах – руйнувати все, що мирне, все що краще ніж в них, стирати з лиця землі все що люди будували й наживали роками за нещасну купку грошей. Вони не такі як ми, в наших серцях живе мир й добро, а в них цей орган напевне відсутній.

Мир – це ми. Це ті герої які віддали свій останній подих для продовження нашого серцебиття. Вони завжди житимуть в наших серцях, їх не можливо забути. Герої не вмирають, вони створюють мир в країні й в наших душах.

Я не розумію, чому до цього ми не помічали рідної, багатої культури, чому користувались й збагачували гидке, брехливе російське. Наша мова, нею можна говорити про все, й як чуттєво, як щиро, ніяка мова не сповнена такої історії, таких почуттів, такого болю й такої надії. Вони думали, що зруйнують нас, знищать, вирвуть з корінням, але ми ще більше об’єднались. Я неймовірно радію, коли бачу молодих людей, котрі творять, створюють, говорять українською й про Україну, людей які пишаються тим, що вони українці. Й я пишаюсь тим що я українка, я хочу творити українською, звеличувати й прославляти Україну.