Історії, які ви нам довірили
Руслан з вагітною дружиною ще місяць після повномасштабного вторгнення залишався у Маріуполі. Лише завдяки щасливому збігу обставин подружжю вдалося виїхати з окупованого міста.
Почну з того, що за десять днів до війни ми з дружиною Оксаною зрозуміли: у нас буде поповнення. Водночас зраділи та збентежилися, бо не планували вже дітей. Оксані 40 років, є свої ризики. Проте радість була сильнішою.
24 лютого нас приголомшили новини та звуки обстрілів на околицях Маріуполя. Однак здавалося, що все швидко закінчиться, і ми продовжимо жити, як раніше. Та через кілька днів зникло світло, газ, вода, зв'язок. Було зрозуміло, що нічим хорошим це не закінчиться, але виїхати можливості вже не було. Ми місяць переховувались у себе вдома. Підвалу в нас немає.
Були дуже потужні прильоти, багато сусідів лишились домівок, а дехто – навіть життя. Найстрашніше – це авіаудари. Коли падає бомба, її не чути, поки вона не впаде. Коли вона розривається, стовп пилу й уламків підіймається вище 14-поверхових будинків. Ми з сином це бачили. Це дуже страшно!
Ми весь час молились Богу, щоб він нас врятував. 16 березня нам вдалося ненадовго зловити зв'язок. З тієї інформації, яку встигли прочитати в інтернеті, зрозуміли, що треба вибиратися з міста.
Ввечері 21 березня у моєї жінки відкрилась кровотеча. У нас вже не було причин залишатися вдома, бо вона могла загинути разом з ненародженою дитиною. Тож ми зібрали кожному по наплічнику з їжею, водою й документами і вирішили зранку йти пішки. Однак, нам пощастило: наступного дня виїжджав син сусідки на машині й забрав нас з собою.
Їхали ми під обстрілами, дороги майже не було: навколо – руїни, часто на узбіччях лежали тіла загиблих мирних. Це було жахливо.
Нам дивом вдалося виїхали з міста. Почалися блокпости російських військових. Дорогу, яка займає дві години у мирний час, ми проїхали за вісім годин. І це, до речі, ще швидко.
Приїхали в Бердянськ, змогли потрапити до лікаря. Це також було дивом. Через три дні автобусом поїхали до Запоріжжя. Весь час від Маріуполя до Запоріжжя ми пройшли приблизно 30 блокпостів, з яких українських – лише три поблизу Запоріжжя. Російські блокпости були різні: на деяких відбувалися короткі перевірки, на інших – чоловіків роздягали, шукали татуювання тощо.
Ніколи не думав, що ми зі сльозами на очах будемо їсти свіжий хліб. Нікому не побажаю пережити те, що ми пережили. Зараз мешкаємо у Волинській області, вже освоїлися, народили донечку.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
