«Ніколи б не подумав, що будинок від вибуху може хитатися»

У 2014 Олександр жив недалеко від аеропорту в Донецьку, бачив жахливі картини з балкона власної квартири й ледь не потрапив під обстріл на дорозі. Коли біля шкільного стадіону, де зазвичай грав у футбол його син, розірвалася міна, зрозумів, що потрібно вивозити сім’ю. З того часу об’їхав кілька великих міст країни й осів у Харкові, але все одно живе практично на валізах, готовий кожного разу змінювати місце тимчасової «прописки».

Я пам’ятаю, як для мене виглядав перший день війни. Тоді пролунали вибухи в Донецьку. У мене дуже гарний вид із вікна, якраз на аеропорт. Я навіть знімав кадри, коли літаки заходили на бойову позицію, і як ракети летіли в бік аеропорту, видно було підриви. Видно було, як літаки випускали ракети. Літали вертольоти й було чутно, що там щось відбувається. Київським проспектом проїжджали вантажівки й видно було трупи. Складалося відчуття, ніби ти береш участь у фільмі. Здавалося, що це все не насправді.

Я прекрасно пам’ятаю, коли були вже серйозні бойові дії. Ніколи б не подумав, що будинок від вибуху може хитатися. Недалеко від нас була залишена висотка. Було чутно, як із неї працював снайпер, особливо вночі.

Ще пам’ятаю, як виїхав на трасу на автомобілі, а там перестрілки зліва, справа, і я в самому центрі. Через кілька метрів на мене виїжджає танк.

Вибух на Жовтневій школі став переломним моментом, коли я прийняв рішення виїхати. У той день грав «Шахтар», але син не поїхав, я його не пустив. Недалеко від футбольного поля вибухнула міна та вбила хлопчика. Його добре знав мій Олексій, я його теж бачив. І тоді я зрозумів, що будь-якої миті можуть загинути мої діти, я, дружина. Ми прийняли рішення виїхати.

Переїзд відбувався в кілька етапів. Спочатку шукали місце ближче до Донецька, думали, що все скоро закінчиться. Одного разу була тривала перестрілка, ми поклали дітей на підлогу подалі від вікон, склали свої речі й не розуміли, наскільки це затягнеться. В ту мить зателефонувала знайома дружини зі Львова й запропонувала поговорити з мером, щоб записати дітей у табір. Ми погодилися зразу й відправили дітей туди.

Ближче до серпня ми переїхали спочатку до Харкова, потім до Києва, потім був Львів. Але все-таки повернулися до Харкова.

У нас на той час не було нічого. Ми взяли тільки літні речі й переїхали. Пам’ятаю, у класі молодшого сина батькам потрібно було робити прибирання. Вчителька сказала принести старі ганчірки для прибирання, а ми сказали, що в нас їх просто немає. Під час виїзду з Донецька найостанніше, про що я думав, це старі ганчірки. Старого відра для прибирання в нас теж не виявилося.

Ми почали більше планувати, але розуміємо, що будь-якої миті все може змінитися. Тому немає почуття безпеки, адже безпека – це коли є робота, коли твої діти ситі, одягнені, нагодовані. Коли біля тебе не стріляють, коли живі твої батьки і ти знаєш, що з ними нічого не трапиться. На жаль, мама зараз знаходиться в Донецьку, і це накладає певний відбиток.

Раніше, коли моя бабуся, яка пережила війну, говорила фразу «за мирне небо», я не міг її зрозуміти. Після бойових дій у Донецьку я, звичайно, зрозумів, що таке мирне небо. І прекрасно розумію, чому вони так говорили.

Дуже хочу, щоб усе благополучно закінчилося, люди перестали гинути.

За цей час я особливо навчився любити близьких, тримати удар. Коли все погано й немає підтримки, це складно, не кожен собі може дозволити це витримати.