Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Вікторія Свинаренко

«Наші вікна будинку загартовані білим папером навхрест»

переглядів: 285

Свинаренко Вікторія, 15 років, ХЗОШ № 165 I – III ступенів, м. Харків

Есе "Один день"

Це було приблизно у двадцятих числах квітня 2014 року. Саме тоді я почула перші постріли, певне, це було для мене початок чогось страшного. Через декілька днів ввечері я стала на балконі зі своїм татом, було видно, як щось літає у вигляді маленьких дронів, які світяться червоним. Це було досить страшно, але мене заспокоювала думка, що поруч зі мною мій тато – моя підтримка та опора.

Я, як звичайна семирічна дитина, не розуміла всю серйозність того, що відбувається. Батьки говорили, що все буде добре і скоро все закінчиться, але ніхто ще не розумів, що це тільки початок страшної і жорстокої війни.

Першого травня я разом зі своєю сім’єю поверталася в своє улюблене рідне місто Донецьк. У цей день ми ледве не потрапили під обстріл. Я бачила, як повз наші машини проїжджали танки, військові з автоматами, своїми очима я бачила, скільки людей, молодих хлопців, які захищали свою батьківщину з думкою, що вони повернуться до своїх батьків, дружин, дітей. Вони пожертвували своїм життям заради нас.

Час від’їзду був обраний випадково за один день моїми батьками. Вони зайшли до мене з братом, сказали зібрати речі та брати найважливіше. На ранок ми приїхали до бабусі, допомогли перенести все потрібне в підвал. Моя мати міцно обняла мою бабусю зі сльозами на щоках та попросила при бомбардуванні бігти в підвал, рятувати своє життя. Ми попрощалися  і поїхали до Харкова. Якби не це рішення, може, мене і моєї сім’ї не було б в живих.

Прощаючись зі своїми рідними, ми прощалися зі старим Донецьком. Хто був в Донецьку до війни, знає, яке це чудове та красиве місто, але приїхавши через пів року після початку війни, моє серце розривалося від болю і страху. Руїни, вибите скло, облущені та зруйновані будинки, порожнеча на вулицях і страх в очах жителів, що завтра може не настати. Наші вікна будинку загартовані білим папером навхрест. Це неможливо забути, таке навіть ворогу не побажати.

Якби люди чули один одного і вирішували проблеми за столом словами, а не зброєю на війні, ми б з вами зберегли скільки життів, скільки бідних дітей, які залишилися сиротами, чоловіків, котрі могли стати художниками або інженерами, дівчат, які хотіли собі сім’ю та дітей. Скільки дітей загинуло через війну, вони ще життя не бачили, а їхня доля вже обірвалася.

Я все ще пам’ятаю все це, як страшний сон. Кожен день я переживаю за своїх близьких, котрі залишилися там. Я хочу, щоб ми навчилися жити в мирі та гармонії один з одним. Кожна людина повинна розуміти, що хтось зараз воює за нашу з вами свободу й життя!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Донецьк 2014 2021 Текст Історії мирних діти переїзд обстріли безпека та життєзабезпечення діти Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій