Хоменко Юлія, вчитель, Красненська філія І-ІІ ступенів Батуринської ЗОШ І-ІІІ ступенів

«1000 днів війни. Мій шлях»

Жовтень 24-го… Осінь цьогоріч довго балувала нас теплом, ніби не хотіла йти, не хотіла поступатися місцем зимі, адже з нею знов прийде ЛЮТИЙ… Прийде??!! Але ж він навіть не йшов… Він навіки закарбувався в нашій пам’яті: буравить нашу пам’ять маленьким кривавим гвіздочком…

- Пам’ятаєш??  - Так, пам’ятаю… - Хочеш забути?? - Ні, НІКОЛИ!!

Забути що??.. Той холодний ранок, коли прокинувся від далеких вибухів і лежав, схрестивши пальчики, сподіваючись, що то малі бешкетники підпалюють петарди… Забути новини про зруйновані міста і людей, які втратили все: житло і життя… Забути хлопців і дівчат, які поверталися із-за кордону, аби боронити свою Батьківщину і людей їм незнайомих… Забути людей, які згуртувалися і голіруч зупиняли танки, які прийшли знищувати їх лише за те, що вони українці…

Забути крики людей під завалами і тварин, покинутих напризволяще господарями, котрі ніколи за ними не повернуться…

Забути, як тремтів від кожного шуму, а потім просто вимикав сигнал сповіщень про повітряну тривогу і просто йшов жити життя, аби відволіктися і бути чимось  корисним хлопцям і дівчатам, які мерзнуть в окопах і тримають фронт… Забути розбиті міста, в яких ти ніколи не був, але які болять тобі, як незагоєні рани… Забути крики і сльози прощання на вокзалі, коли батько відпускає дитину, а хлопець – кохану дівчину…

Забути горе і розруху, яку принесли нам горе-сусіди…

Одного разу ми вже забули про війну і вона повернулась, щоб кривавим смерчем нагадати про своє існування. Я безмежно вдячна нашим військовим, адже війна безпосередньо не принесла нам руйнувань, проте вона залишила за собою слід на центральному кладовищі: тепер і у нас є місце, де знайшли свій останній прилисток Герої… Ось ти проводиш їх в останню путь і усвідомлюєш, що більше ніколи не розминешся з ними на вулиці, вони ніколи більше не сміятимуться і не жартуватимуть, не матимуть дітей, не поведуть їх до школи, не гратимуться з онуками…

Чи хотіли вони такого життя?? З упевненістю можу сказати, що ні!! Ніхто з нас не хотів одного ранку прокинутися і зрозуміти, що почалась війна; ніхто з нас не хотів переживати ці криваві часи…

Але можливо, що настали вони неспроста… Може, це наш шанс побудувати сильне згуртоване суспільство і країну, з якою буде рахуватися увесь світ?? Єдине, що нам залишається – БОРОТИСЯ!! Бути гідними кожного відвойованого дня!!

Мій шлях війни триває не 1000 днів, не 10 років… Його не можна виміряти днями, а лише обличчями мужніх захисників, які тримають моє небо… Безліч разів від новин і «похоронок», від машин із написом «НА ЩИТІ» і болючих історій знайомих воно готове було луснути, розірватися… Але цього не сталося…

Якщо війну «вивозять» хлопці і дівчата «на характері», то ми мусимо підтримати їх усіма можливими і неможливими способами!!

Чи змінити нас війна?? Безперечно. Але ці зміни будуть на краще: бо тепер ми знаємо ціну вільним дням, знаємо ціну рідній мові і землі… Нас захищають ТИТАНИ, тож ми маємо бути гідними їхнього подвигу!!