Горбатенкова Віра, 15 років, с. Мар’янівка, район Більмацький, Запорізька область
Вчителька Тихонова Алла Олександрівна
Раніше я чула про війну лише від бабусі. Вона розповідала, що люди воювали за землі та вбивали один одного, але я чомусь не вірила в це. Мені здавалося, що такого бути не може, щоб люди воювали один проти одного, але все змінив один день, коли я побачила велику гармату під назвою «танк» та почула слова: «Почалась війна». На той час мені було лише сім років, і цей день, коли я вперше це почула та побачила, запам’ятала назавжди.
Був звичайний шкільний день. Спочатку була тиша, потім страшний гуркіт, ніхто одразу не зрозумів, що це за звуки, але потім… Всі почали підбігати до вікон та дивитися на те, що відбувалося за вікном. По дорозі їхали танки. Скільки їх було? Їх було багато, дуже багато. Нам почали розповідати, що почалась війна, що сотні, тисячі молодих хлопців йдуть воювати за свою країну. Тоді я думала, що це ненадовго, але я помилялася…
По телевізору все частіше почали показувати репортажі про те, скільки людей загинуло, скільки поранено та скільки сіл зруйновано. На той момент мені було насправді страшно, адже я боялася, що таке станеться і зі мною, що мій дім зруйнують, що моїх близьких вб’ють, але я вдячна Богу, що такого не сталося. Мені хотілося, аби всі люди жили в мирі, щоб ніхто не страждав.
На даний момент особисто для мене мир вже настав, адже репортажі про вбитих та поранених вже не так часто з’являються на екрані телевізора, я вже не чую вибухів та пострілів.
Я зрозуміла, що війна – це лихо, незалежно від того, визвольна вона чи загарбницька, бо через неї страждають прості люди, плачуть матері, зростають сиротами діти.
