Мешканці Охтирки не вірили до останнього, що з їхнім містом може трапитися такий жах. 

24 лютого я прокинулись як завжди, збиралась дитину в школу будити. Я не вірила, що почнеться війна, хоча чоловік ввечері сказав, що оголошений воєнний стан. Я не повірила. Вранці прокинулась, стала готувати сніданок, приготувала шкільні речі. Зателефонувала подруга й спитала: «Ти в школу дитину ведеш?» Відповіла, що так. А вона мені: «Війна ж почалася». 

Тоді всі стали в батьківський чат писати. Одна жінка написала, що в неї чоловік військовий, він сказав, що почалася війна, треба збирати речі й виїжджати. До 07:30 ранку ми не могли зрозуміти – чи йти до школи, чи ні. Деякі батьки писали, що поведуть дітей. Ніхто з нас не сприймав усі ці новини серйозно, доки не вийшли на город і не почули, що в нас під вікнами ведуться бої.

Коли пролетів перший літак і скинув бомбу, ми одразу поїхали. В нашій машині було троє дітей по сім-вісім років, двоє чотирирічок та два підлітки.

Ми не потрапили в складні умови. Нам зустрілася така кількість людей, готових допомогти! Я просто плакала щоразу, коли нам пропонували допомогу. Навіть не уявляла, що таке може бути. Було складно, що треба залишати рідне місто та їхати незрозуміло куди й незрозуміло, навіщо.

Найбільше нас шокували смерті людей і те, що на іншій стороні не вірять, що в нас дійсно таке відбувається.

Ми повернулися додому в Охтирку, тому що вдома краще. Ми за кордон не виїжджали, були в межах України. Чим сидіти десь, краще бути вдома. Наше місто, слава Богу, не під окупацією. Поки ми були два місяці на заході України, було враження, що я весь час хворію.

Нині я взагалі не бачу кінця війни поки що. Про Перемогу мріє кожен. Не мріють тільки ті, кому вигідна війна.