Ми з чоловіком живемо у Слов’янську. Діти не з нами, живуть у різних кінцях нашої країни. В перший день повномасштабної війни був шок. Ми не могли повірити, що таке відбувається. 

Води в нас не було, газ відключений був. Воду підвозили. Гуманітарної допомоги не дуже багато було, і зараз немає вже. Напевно, в минулому році весною ми останню отримували гуманітарку. Живемо, як можемо. Пенсія у нас невелика: три тисячі у мене і три тисячі в чоловіка. Якось викручуємось

Шокують обстріли. Ніхто ж не думав, що доведеться нам пережити такі кошмари. 

У нас були різні побутові труднощі. То треба було води десь знайти, то зарядити десь телефони. 

Приємно вразило, наприклад, що можна було зателефонувати на гарячу лінію Водафону, і вони поповняли телефони. Це декілька разів у 2022 році, коли у нас ніде було це зробити. Потім якось стало полегше.

Син мій зараз знаходиться у війську. Донька з сім’єю виїжджали, зараз знаходяться тут. 

Хочеться мирного неба - це просто на першому місці, і щоб робота була у дітей. У нас тут в місті було багато підприємств - немає жодного вже. Не знаю, чи буде тут в подальшому молодше покоління жити, чи виїдуть закордон. Оце дуже прикро. Хочеться, щоб усі жили у нас в Україні, працювали і заробляли.