«Ніхто до останнього не вірив у повномасштабне вторгнення»

Ми всією родиною важко перехворіли на COVID і були вдома на лікарняному у лютому. Тоді й почалася війна. Була нестача продуктів у магазинах, ліків в аптеках, бензину на заправці. Зрослі ціни. Жили тим, що мали у залишку.

Транспортування хворих та лікування, мабуть, було найскладнішим під час війни.

Ми все це припускали, але ніхто до останнього не вірив у повномасштабне вторгнення. Обстріли мирних жителів та цивільних споруд, події Бучі, Бородянки, Макарова, Вінниці, Маріуполя найбільше шокували. Надихали лише перемоги наших воїнів та звільнення міст і сіл України.

Живемо разом всією родиною, бо поодинці важко дуже зараз вижити. Робота є поки, зарплата мінімальна. Шукаю наразі підробіток чи іншу роботу.

На згадку у мене є гільза від автомата Калашникова, що була привезена другом із зони важких обстрілів. Вона – це постійне нагадування про горе, страшні втрати, жах, хаос, страх, біль, муки, сльози, що спіткали Україну.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/