Жили ми собі мирно в Гуляйполі, робота була. Коли 24 лютого почалася війна, якось не думали, що нашим Гуляйполем конкретно займуться. Cподівались, що через день-два все закінчиться, але не судилось. Почалися такі обстріли, що ми вирішили тікати.

Виїхали десятого березня, після особливо страшної ночі. Так сильно і безперестанно стріляли, що ми навіть не знали, як дожити до ранку. Нам з дітьми було дуже страшно. Тоді й вирішили виїхати. Страшно було, дуже страшно! І зараз там орки все руйнують, нема ні води, ні світла, ні газу, люди помирають, дуже хворіють. Мати мого чоловіка там залишилась, ми дуже за неї переймаємось.

Своїм транспортом виїжджали. Не хотілося їхати зі свого міста, зі своєї домівки. Наша хата поки що була ціла, і дуже хочеться, щоб вона вистояла до кінця війни.

Зараз ми сім’єю живемо у Запоріжжі. Чоловік працює, я шукаю роботу. Думаємо про хороше, підтримуємо один одного. Буває, звісно, що не по собі іноді.

Весь час намагаємося бути на позитиві, сподіваємось, що буде все добре. Чекаємо перемоги і дуже хочемо повернутись в Гуляйполе - тільки б було, куди.