Я з Бахмута. Працювала на заводі шампанських вин 25 років, потім пішла на пенсію. Коли почалася війна, чоловік сказав, що не будемо чекати. Зібралися діти, онуки, і сіли в автобус на Дніпро Ми зібрали пару сумок: думали, що повернемося сюди за місяць, але такого не сталося. 

Думали, що воно припиниться, все буде добре, а воно ставало все гірше і гірше. Поки не почала наша адміністрація казати: збирайте свої речі і нічого не чекайте.  

Поїхали спочатку з Дніпра, потім в Золотоношу. Були спочатку в загальному приміщенні, де приймають біженців, а потім найняли квартиру. Ту квартиру хазяїн продав, і ми приїхали до Жовтих Вод, зараз тут проживаємо. Дякуємо, що хоч помагає трішки наш Бахмутський комітет, дає гуманітарку іноді. 

Дуже складно, коли не знаєш, за що хапатися. А ще й весна, город треба посадити, бо раптом ми повернемося за місяць. 

У нас хазяйство було, кури. М'яса був повний морозильник - намагалися щось закривати, збирати. Ми все роздавали людям потім. 

Це був кошмар. Ніч не спали, руки трусилися, сльози градом лилися, та все ж якось збиралися. Собаку й кішку комусь віддали.

Мама весь час плакала. Меншого зятя забрали на війну, він пропав безвісти - вже рік, як його немає. Другий служить десь під Одесою, він у зв'язку працює. Переживаємо.

Ще коли ми були в Золотоноші, нас покликали до християнської церкви. Пастор Василій такий добропорядний - я була в шоці від його людяності, від його сім’ї - одразу нам надав допомогу, яку потрібно. Є ще такі люди, що готові на все, щоб комусь допомогти.

Дочка з сім'єю поряд з нами. Онучка маленька у нас, їй два роки: народилася перед війною. Дивлячись на неї, тримаю себе. Ввечері наплачусь, пересплю, а день наступає – і трошки легше. Ввечері знов - сльози градом. Все життя дбали, про щось мріяли, для дітей жили, хотілось їм допомагати, а лишилися всі без нічого.  У мене троє доньок, шестеро внуків - за всіх душа болить.