Віннік Єлизавета, 16 років, учениця 10-Г класу «Наукового ліцею міжнародних відносин ІІ - ІІІ ступенів» УМСФ, м. Дніпро

Вчитель, що надихнув на написання есе: Подворчан Алла Зеновіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Однією з найжахливіших подій у історії людства була війна. Якщо згадати Біблію, стає зрозуміло, що війна не приходить одна, вона веде за собою інших вершників Апокаліпсису, таких як: Чума, Голод та Смерть.

Смерть існувала на нашій планеті завжди. Вона створює світовий баланс, має роль Судді, все має свій початок та кінець, а її задача – прослідкувати за цим.

Скільки цих війн було на Землі! Невже деяким представникам людського роду настільки чхати на життя інших?

Я родом з прекрасного міста Мелітополь. Ми з батьками переїхали звідти за рік до війни, але там залишилися багато моїх родичів. Після переїзду до Дніпра ми часто відвідували рідне місто. Не вистачало рідної вулиці із величезними тополями вздовж неї, черешні на городі та маленького будиночку, у який мої мама з татом вклали усі свої сили. Пройшов майже рік, а я досі пам’ятаю, як у будинку розноситься запах весни, свіжості та книжок. За стінкою жили родичі, до яких я могла заходити у будь-яку хвилину, весело проводити з ними час. У дворі був чудовий сад, який викохала моя мати і робила усе, щоб зробити з нього картинку, яка радує око.

На жаль, я маю і власний приклад пережитого страху, як і усі жителі України. Восьмого березня 2022 року ми планували знову до нашого рідного міста… Але 24 лютого мої батьки прокинулися від почутих вибухів та дзвінка родичів, які сказали лишень одну фразу: «Нас бомблять, почалася війна». Я прокинулася пізніше, не могла зрозуміти, чому мене не будять, хоча вже запізнилася до школи.

Насамперед взяла до рук свій телефон, на екрані якого було повідомлення від мого хлопця. Але замість звичного «Доброго ранку, сонечко» ‒ бачу купу пропущених дзвінків та адреси бомбосховищ. Серце починало боліти. Вийшовши з кімнати ‒ побачила незвичну картину. Мати панічно наповнювала ємкості, а батько пішов до магазину, щоб запастися їжею. Стало зрозуміло – прийшла повномасштабна війна. Світ поступово починав втрачати фарби, зникла віра в майбутнє, відчувалася присутність Судді, яка за усім спостерігає.

Як тільки я зайшла у соціальні мережі, то стало лячно дивитися на те, як твої друзі перетворюються на ворогів, які киплять ненавистю до тебе. І це трапилося лише за одну добу!

Звістка мого хлопця про те, що російські війська вже зайшли до Мелітополя – зробила мені глибоку рану на душі. Мої родичі ховалися по підвалах від шуму російських танків, які носилися містом. Вони не спали ночами, не виходили на вулицю через страх загинути. А потім серце розривало те, що місто заполонили ці кляті ганчірки, які росіяни звуть своїм прапором. 

Важко було дивитися фотографії п’яних російських військових на газонах нашого чарівного парку, оскільки приходилося змиритися із тим, що зараз вже не так, як було. Ненавиджу… Через кількох людей у світі я та усі українці залишилися без чогось дорогого для себе. Ніби вирвали шмат серця з грудей.

Підсумовуючи, хочу сказати: найважче це те, що деякі з знайомих стають на один бік із тими, хто зруйнував частину твого життя. Війна виховує у людях ненависть, злість, але разом із тим зростає і ненависть до тих, хто щось в тебе відібрав, росте жага до боротьби та перемоги, бо ти знаєш, що є частиною тебе і що в тебе забрали. А ті, хто прийшов до землі, якій належить моє серце та душа, щоб занапастити та знищити її – пам’ятайте, що усі ваші вчинки є лише піщинками у годинниках, які Смерть завжди носить за собою та рахує, скільки буде білих, а скільки чорних, щоб зрозуміти, відправити вас до раю або до пекла. Білих у вас немає, вони вже пофарбовані у червону фарбу, кров українського народу. Ви маєте величезну кількість гріхів, з якою навіть до пекла не пускатимуть.

Ми повернемо те, що належить нам! Рідне місто, рідний дім – ті місця, де ми завжди можемо сказати: «Я вдома».