Юлія, 10 клас, Радивилів, Рівненська область

«1000 днів війни. Мій шлях»

Їх було троє... Друзів -волонтерів, що розвозили корм для тварин і продукти для потерпілих у захопленій ворогом Бучі. Того зловіщого дня, 4 березня 2022 року, Сергій мав забрати матусю та вивезти у безпечне місце.

Не встиг... Не доїхав 100 метрів. І тепер та мати у розпуці та відчаї дивилася на закривавлене тіло сина і його друга, убитих, безжально розстріляних з ворожого танка.

А синьоока красуня із зовнішністю артистки лежала біля машини з потрощеними ногами. Це була 26-річна Настя -. Про таких кажуть: «Ото вродись і вдайся!»

І такою була вона, Настя. Мила, мрійлива, щира, дзвінкоголоса, завжди в русі, оточена друзями, вабила до себе, притягувала, щоб поспілкуватися.

Її велична постава, гордий і злегка грайливий погляд, усмішка ніби спонукали, запрошували грати ролі королівен, князівен. Тому участь у шкільних виставах була закономірною. А там ще й заспівати треба!

І це їй вдавалося: «Майстриня перевтілень», «Дзвінкоголосий соловейко», - думалося про Настю.

А в поході з класом десь у гори чи до лісу всю ніч співала з мамою-вчителькою та класним керівником українських народних пісень. І не дивно, бо в сім’ї всі музиканти. Піаніно – улюблений інструмент, на якому народжувалися чудові мелодії, які створювали вона з мамою у 2 руки.

Де Настя – там ніколи ніхто не нудьгував. Вона робила життя небуденним, була промінчикам, вогником, що запалював інших.

Була... Як страшно говорити про цю юну особу в минулому часі... Ні, вона жива! У нашій пам’яті, у серцях.

- Як жити? Навіщо?! Де знайти сили?! – кричала мама.

А треба жити. За двох. Щоб зберегти пам’ять про Настю, Анастасію -, про її подвиг, добре і чуйне серце, дзвінкий сміх, ясні очі. Дівчина прагнула зробити цей світ кращим, а нам слід пам’ятати, яку ціну вона за це заплатила...

І треба жити! Боротись, любити, виховувати мужніх і талановитих українців-патріотів.

Допоки народжуватимуться такі, як Настя, - усе буде Україна!