Мені 58 років. Я жив з дружиною у місті Слов’янськ Донецької області. У квітні ми виїхали в Полтаву. Поки що тут відносно спокійно. Якщо стане небезпечно – поїдемо далі.
24 лютого о четвертій годині ранку пролунав вибух. Незважаючи на це, я пішов на роботу, однак через дві години керівництво розпустило всіх працівників по домівках. Вдома я ввімкнув телевізор і дізнався, що коїться в Україні.
Довгий час у нас не було електроенергії та води. Зараз світло й вода час від часу з’являються. Про це ми знаємо від знайомих, які залишилися у Слов’янську. Телефонуємо їм раз на місяць.
Ми були на залізничному вокзалі у Краматорську за день до того, як росіяни завдали по ньому ракетного удару. Тепер, коли з дружиною чуємо сигнал повітряної тривоги, нас аж теліпає.
Підприємство, на якому я працював, переїхало у Дніпро. Зараз ми з дружиною безробітні. Як переселенці отримуємо матеріальні виплати від держави й гуманітарну допомогу. Долати стрес нам допомагає читання і прогулянки в парку.
Хочеться, щоб скоріше закінчилася війна. У Полтаві хоч і спокійно, та все одно нас тягне додому.
