Мені зараз 75 років. Ми нікуди не виїжджали. На це у нас грошей немає.
В перший день війни бахнуло так, що повибивало вікна, вбило собачку в будці, зруйнувало паркан. Дали нам 100 штук шиферу. Дах полагодили. Чоловік не зміг перенести це все. У нього був інсульт. Чоловіка більше нема. Куди не кинься – кругом потрібні чоловічі руки. Чекаємо, коли війна закінчиться.
У нас сусідка, коли бахнуло, не встигла навіть до погреба добігти, щоб заховатись. Уже на кладовищі.
Як води не було зовсім, то брали в сусідів через одну хату: у них є колодязь. Вони простягали шланг через чужий двір до нас – і ми все заливали водою. Від інших сусідів тягали фляги з водою, запасались. У нас дитина ще мала, нам попрати потрібно.
Страшно, бо лягаєш спати і не знаєш, прокинешся чи ні. Незрозуміло, куди ракета впаде. Звісно, ми боїмось. Погріб у нас є, але – що Бог дасть. Уся вулиця вже порожня. Виїхали люди.
