«Війна для мене – це...»

Нехай вона не повертається. Ці дні неможливо згадати. Це був такий страх.

Ми з війною стикаємося вперше. І дуже було страшно! Я на той час залишила свій будинок, поїхала до подруги, далеко звідси. І місяці півтора перебувала в неї, тому що свистіли кулі над головою, над будинком. Неможливо було це пережити. А я була в селі одна, нікого не було, і дітей не було. Я не могла ні вночі спати, ні вдень. Це був якийсь жах! Не дай Боже, це повернеться.

Це страшно! Це переказати неможливо. До кого не піду – вони удвох. Хоч двоє старих, але вдвох. А одному залишатися, не дай Боже нікому. Ворогові не бажаю.

Я виїхала з дому. Кинула все на брата й виїхала. У нього теж тут будинок у селі. Ну, і охороняв, звичайно. Але було страшно! Я півтора місяці не могла повернутися. Потім повернулася додому. Тепер війна триває, але такого страшного вже немає.

Не дай Боже одному бути, а я одна. У мене чоловік був інвалід-чорнобилець. Жодної уваги з боку держави не відчуваю. Ми покинуті. Вдови покинуті. Я не користуюся паєм. На моїй землі побудували бліндажі. Я до чого? Невже я одна повинна брати участь у цій війні? У мене п’ять курей. Я не можу їх доглянути. Мені не дають ні зернинки, ні копійки. Важке життя, дуже важке.

Ви можете згадати той день, коли особисто для вас почалася війна на Донбасі?

Не можу пригадати. Я багато про це замислювалася. І навіть рік не можу пригадати, не те що якийсь день. Який це був рік? Ну, вочевидь, що не 2014-й. У 2014-му почалася вона. Це не зразу. Скільки часу пройшло? Ну, напевно, це 2015-2016 роки.

Ви говорили, що переїжджали. Як відбувався переїзд? В який момент вирішили збиратися, їхати?

Ну ось із того моменту. Було страшно, найняла машину. І через Донецьк. Безпосередньо нам ближче, звичайно, до Тельманового, а з Тельманового там миттєво можна було виїхати до подруги. До Тельманового 30 км і далі ще 20 км. Кілометрів 50 звідси. Але тоді ми їхали в окружну, через Донецьк. Водій з мене цілу тисячу взяв. Якось довіз. Людині подяка. Я там пробула, навіть не думаючи про будинок. Там у той час не бомбили, не стріляли. Це Тельманівський район, село Михайлівка. Там зараз непідконтрольна територія.

А чому вирішили повертатися додому?

Ну, а куди ж подітися? Будинок, все-таки. Вирішила. І теж поїхала на Донецьк, із Донецька на Волноваху, а з Волновахи вже сюди. А що робити? Хтось залишався, передзвонювали. Менше стали бомбити. Можна було вже жити. Як і зараз. Можна жити, якщо так буде.

А які зміни відбулися внаслідок війни у вашому житті? У повсякденному побуті, у доступі до послуг, до продуктів, води, газу?

Ой, ви знаєте, у нас ніякого майбутнього. Порожнеча! Чоловік пішов [у кращий світ] у 2014 році. Як жити? Живеш аби день прожив, і все.

Я діабетик, із 18 років хворію. І от не можу курку виростити. Я на дієті. Мені треба зарізати ту курку, щоб зварити бульйон або суп. Я не можу! Тому що мені нічого не платять. Побудували бліндажі. Я до чого, що тут війна? Чому я одна повинна брати участь? Ну, я не одна, звичайно, тут 80 осіб. І на нас нуль уваги, ще й податки змушують платити. За необроблювану землю. Не отримуємо жодної копійки із цієї землі ще й податки плати. А з чого платити? Я не знаю. Останню пенсію віддати.

А з пенсією все нормально? Ви її своєчасно отримуєте?

Пенсію – поки так, отримую. Мізер, 2200 гривень, але отримую.

Минуло стільки років із тих подій, коли були сильні обстріли. На даний момент ви у своєму будинку відчуваєте себе в безпеці?

Ну, іноді. Іноді забуваю цей період, іноді згадую, іноді відчуваю. Як ось вимкну світло, йду в ліжко лягати й думаю: «Не дай Боже, прилетить звідкись».

Тобто повного спокою, безпеки немає?

Ні, повного немає спокою. Сподіваюся на поліпшення, а коли це буде? Кажуть, ця війна років на 20 поширилася.

Вам довелося пережити багато труднощів. Можете розповісти, чому ви навчилися? Якусь мудрість, досвід ваш.

Ой, я ніякої сама досвідченості не маю. Нікому нічого не бажаю. Нехай кожен своїм розумом живе. Що мені порадити? Війна нічого не вчить. Абсолютно нічого. Один страх!

Скажіть, за час конфлікту з 2014 року ви або члени вашої родини отримували гуманітарну допомогу?

Так, Рінат Ахметов надсилав. Крім нього ніхто нічого нам не дає. Червоний Хрест, правда. Подяка Червоному Хресту, зимову допомогу надають. Чим би ми топили? Вісім тисяч дають грошима. Нам цього не вистачає, звичайно. Але без цієї допомоги ми б не вижили. У нас газу немає, пічне опалення. Ми сподіваємося тільки на дрова!