Я жителька міста Гуляйполя Запорізької області. 24 лютого мені зателефонував син і сказав, що почалася війна. Я не повірила. Відразу ввімкнула телевізор, подивилася новини і лише тоді переконалася, що це правда.
Я три місяці перебувала під обстрілами. Наше місто почали бомбити четвертого березня. А за два дні до цього зникли вода і світло. Газ був, тому ще могла протопити в домі, приготувати щось. У місто привозили гуманітарну допомогу й воду. Але це вже було не життя. Я весь час прислухалася, щоб вчасно почути звуки обстрілу і спуститися в підвал. Бувало таке, що не встигала зробити цього – і наді мною пролітали снаряди.
Ми з сусідами і так дружно жили, а під час війни стали ще дружнішими. Щоранку й після кожного обстрілу перевіряли, чи всі живі.
Мій племінник через стрес серйозно захворів і помер. Він був молодий. Якби не війна, то ще пожив би.
Мені допоміг виїхати хороший друг. Він раніше виїхав у Запоріжжя і періодично приїжджав у Гуляйполе. Щоразу дзвонив і питав, що привезти. І коли він подзвонив одинадцятого травня і спитав, що мені потрібно, я сказала: «Нічого не треба везти. Краще забери мене в Запоріжжя». Я тиждень пожила в далеких родичів, поки знайшла житло. А зараз живу на квартирі.
Я щомиті думаю про те, що Гуляйполе дуже розбите. У ньому не залишилося ні адміністративного будинку, ні школи. У нас був культурно-спортивний комплекс дуже високого рівня. В ньому виступали з усієї України. А зараз на його місці залишилася тільки купа каміння.
Нещодавно в мій будинок влучив снаряд. Він не вибухнув, однак пошкодив стелю. Піротехніки витягли його і підірвали, а робітники ремонтної бригади накрили дах.
До війни я працювала, незважаючи на пенсійний вік. Через війну втратила роботу. Якщо будинок вціліє, то після війни повернуся додому і працюватиму, якщо підприємство відновить роботу. Сподіваюся, що війна закінчиться до цього року.
