Війна увірвалася у спокійне життя фермерської сім'ї та зруйнувала всі плани. Сергій Єретик хотів би назавжди забути найстрашніші перші роки війни та спокійно жити з родиною у своєму відновленому господарстві. Але нещодавно в селищі знову чули гуркіт.

Найчастіше згадую 2014 рік. Ми з дружиною займалися тепличним господарством, мали квітковий бізнес. Доставляли квіти до Донецька, Горлівки, по області.

Все йшло успішно, ми хотіли вже розширюватися і займатися саме цією справою, тому що знайшли свій шлях, так би мовити. Але не вдалося.

Коли обстрілювали, до нашої оселі буквально 50–100 метрів не долетіло. Фундамент та стіни полопалися. Звичайно, зараз ми самотужки відновили будинок і теплички, щоб можна було якось працювати та заробляти. Адже зараз тут роботи у нас майже немає.

Хотілося б забути час від 2014 року і до сьогодні. Особливо 2014 та 2015 роки.

Це жахливо було, просто жахливо. У підвалі ховалися. А коли зовсім припікало, я сім'ю вивозив, а сам додому повертався.

І зараз я не можу сказати на 100 відсотків, що у нас тут безпечно. Тому що чотири дні тому знову жахливо було. Вже відвикли від цього, особливо першого дня занадто було страшно. Дитина злякалася. Щойно зі школи її привіз, як цей гуркіт почався.

У нас у селищі вже практично одні старенькі залишилися. Житлові будинки можна по пальцях перерахувати. Мій вік — наймолодший.

У мами моєї цукровий діабет, теща на коронавірус перехворіла, слава Богу, вижила. Вони хоч у нас із дружиною під наглядом. А скільки тут 80-річних, у яких діти з того боку залишилися!

Добре, що їм Рінат Ахметов та Червоний Хрест «гуманітаркою» допомагали. Люди похилого віку тут всі збиралися, чекали, дякували.

Про мир мрію. Щоб спокійно було можна було заробляти, працювати, виховувати дітей, онуків.