24 лютого окупанти почали заходити в Київську, Чернігівську та Сумську області. У нас ще працювало телебачення, ми про все знали. Тим більше, діти в ЗСУ. Переживали ми, звісно.

Як 14 квітня вони зайшли до нас, то ми подивилися на їхній руський мир: вони розбили фермерське господарство. Розграбували все, стріляли з гаубиць по нашій територіальній обороні.

Ми добралися до Куп’янська, там найняли таксиста, і він довіз нас до Печенігів. А там уже волонтери вивозили, кому куди потрібно. Було страшно виїжджати. Ми проїхали 14 російських блокпостів, і на кожному нас перевіряли.

Ми нещодавно буквально на один день поїхали до себе. Їхали через Ізюм. Побачили всю цю розруху, це шокує.

Практично кожного війна зачепила. Намагаємось жити, пенсію отримуємо, гуманітарну допомогу дають, діти нам допомагають, а ми – їм.

Я думаю, що десь до весни наші хлопці мають вже їх відтіснити. В майбутньому планую повертатися до себе додому. Буду дивитися, що там і як. Планую відремонтувати будинок і жити, повертатися до мирного життя.