Я зі Снігурівки. Вісім місяців перебував в окупації. У перший день повномасштабного вторгення був шок, ступор. Не думав, що таке станеться. Ці спогади і емоції досі в пам'яті й, на жаль, залишаться зі мною на все життя.

Понад вісім місяців ми перебували без світла і зв'язку. Були мінометні влучання, обстріли «Градами», ракети падали на околицях. Тому шокувало буквально все.

Родина була зі мною, я за неї дуже переймався. Орки приходили, обшукували нас, чомусь ми їх дуже зацікавили. Звідкілясь знали, що у мене двоє дітей і дружина. Не обійшлося без інформаторів. Робили обшук разів шість чи сім. Дебоширили по селу.

З'явилися люди, які допомагали у важку хвилину. Я навіть не думав, що від них можна чекати на допомогу. Я також почав допомагати людям. Наша українська людяність мене приємно вразила.

Ми не втрачали надію на краще, оптимізм був завжди. Вірили, що нас визволять. 

Але нервова система порушена, тому що бачили таке, що не дай Бог нікому таке побачити. Весь час нервували в очікуванні чогось страшного і непередбачуваного.

Я вірю і знаю, що ми переможемо. Перемога залежить від кожного з нас, адже внесок кожної людини важливий. Наша країна відродиться, як фенікс із попелу, стане ще кращою. Ми сильні, ми витримаємо, тому що ми українці. Все буде по-новому, все буде добре, все буде Україна.