Я з Мелітопольського району, жив на березі Азовського моря. Я вже на пенсії більше 20 років, зараз мені 76. Ще задовго до цього жінка померла, а діти виїхали: донька в Мелітополі була, син у Львові,
Це для нас був шок, що таке наші колишні «брати» будуть творити. Зрозуміло, що і спати прийшлось так, уривками. Мені неприємно було бачити росіян на нашій вулиці. Продукти ще були, але потім стало гірше, почалися перебої і з пенсіями.
Мені не хотілось там залишатися самому. Звичайно, потрібно було щось робити, і я виїхав у Запоріжжя.
До Василівки ще не дуже так, там були ці кадирівці, яких неприємно було бачити. А коли в Кам’янське вже повернули й піднялися нагору, то стало спокійніше.
Був якийсь нервовий зрив, та коли виїхав, то трішки пролікувався. Взяти себе в руки діти допомогли, то стало краще. Я зараз у Львові - приїхав провідати сина, а потім повернуся, і сват мій приїхав звідти.
Звичайно, є надія, що все налагодиться і ми зможемо повернутися, хоча, може, не так швидко, як нам хочеться. Хотілось би, щоб до нового року, чи вже хоча б до весни. Ми просто не витримаємо, якщо це буде дуже довго, і економіка наша, і все це може рухнути. Потрібно, щоб нам швидше допомогли.
Хотілося б, щоб наші діти та онуки якнайшвидше повернулися до нормального життя, щоб можна було переключатися на роботу та вчитися.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.