«Батьки сказали мені не повертатися на окуповану територію»

Вимушена розлука з близькими та найдорожчими людьми стала викликом воєнного часу для Олександра Анатолійовича. Його батьки зараз на окупованій території, а дружина з дітьми тільки нещодавно повернулася з-за кордону після евакуації

До початку війни я жив у Василівському районі, в селі Широке. Періодично бував у Запоріжжі, але більшу частину часу разом із батьками знаходився на Василівщині.

Протягом лютого йшли розмови, що готується наступ чи вторгнення, але якось в це не вірилося. Мені пощастило: за декілька днів до початку війни я якраз приїхав до Запоріжжя погостювати у родичів. Почув про вторгнення і залишився тут, тому що Мелітополь окупували у перший тиждень, війська сунули на Енергодар. Таким чином, моє повернення додому триває і до сьогодні. Було і таке, що ми з Запоріжжя їхали подалі від ракетних обстрілів.

24 лютого я прокинувся о сьомій годині ранку, а всі новини вже сповіщали про початок війни. Читаючи більше повідомлень і більше новин, ми врешті зрозуміли, що дійсно-таки все почалося. Довго не вірилося: я вважав, що день-два – і закінчиться все це. А воно затягнулося на тривалий час.

Батьки залишилися вдома, в селі - ми з ними на зв'язку. Зважаючи на всі обстріли, всі вибухи, вони сказали мені не повертатися.

Це було найбільш важким, бо по іншим питанням більш-менш якось вже знайшли вихід. А от розлука і неможливість побачитися – це дуже тяжко.

У мене є дружина і дітки - вони виїжджали за кордон на два місяці, але там було тяжко, тому вирішили повернутися. Зараз міркуємо, що і як буде далі. Це дуже проблемне питання. Виїжджати і переїжджати нікуди вже не хочеться.

Найбільше мене шокували ракетні обстріли по житлових будинках на початку жовтня у Запоріжжі та в інших містах. Російські терористи своїми ракетами зруйнували цілі під’їзди, цілі будинки. Все це мене доводило до шокового стану.

А з приємних моментів – мене радують усі патріотичні стрічки і музика, які з’явилися за цей час. Підлітки у нашому дворі собі блокпост організували. Відчуття патріотизму, мабуть, збільшилося, в українців змінилося на краще ставлення до рідної країни. Багато хто полюбив українську музику, українську мову. Мені подобається, що багато хто переглянув свій світогляд.

До війни я працював. Зараз періодично то працюємо, то не працюємо - залежно від ситуації. Але нині майже нічого не працює, стало складніше. Періодично виникає потреба у наших знаннях і спроможності, але все менше і менше.

Я неодноразово думав, коли ж закінчиться війна. Навіть не знаю, що повинно відбутися, щоб у цій історії була поставлена крапка. Я розумію, що якщо навіть одна сторона піде на поступки, то інша – ніколи. Тому відповіді на це запитання у мене немає, хоча я неодноразово також про це замислювалися.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/