Я з Харкова. Виховую дитину. Заміжня. Не працюю. У дочки цукровий діабет, я з нею перебуваю вдома. Війна застала вдома у ліжку. Перелякалися, не розуміли, що робити. Ми живемо біля кордону з росією, тому одні з перших відчули на собі воєнні дії.

Будинок, де ми жили, зруйнований. Чоловік втратив роботу. Важко з фінансового боку, тому що жити десь потрібно і їсти теж. І головне – де брати гроші, щоб відновити житло, коли війна закінчиться.

Найбільший шок я відчула, коли біля нас з дитиною впала ракета. Це було жахливо. Іншого разу довелося з чоловіком на машині тікати від «Градів». Це було найбільш вражаюче. Коли не знаєш – доїдеш додому, чи ні.

З квартири ми виїхали, коли уже не було мобільного зв'язку, як і води, і світла. У нашому будинку і досі немає ні води, ні опалення. З продуктами теж було складно. Гроші були здебільшого на карті, магазини їх не приймали. Люди вигрібали з магазинів усе, що могли. Дякую волонтерам, які привозили їжу.

Виїхали власною машиною. Зірвалися і поїхали. Були проблеми з бензином: не на кожній заправці було паливо. Забрали з собою двох котів і собаку. Коти не дуже добре переносили дорогу. Комусь було погано, доводилось зупинятися.

Де ми тільки не побували: і в Черкаській області, і в Полтаві, і в Полтавській області. Де були знайомі, які могли допомогти з житлом, туди і їхали. Тепер ми - у Швеції, поки це пекло не закінчиться.

Дитина ходить до школи. Мріємо повернутися додому.

Думаю, війна закінчиться нескоро. Хотілося б, щоб над головою не стріляли, повернутися додому, щоб дитина могла нормально навчатися і ми б могли нормально жити, як раніше.