Христина Шленскова

"Неподалік від мого будинку збили ворожу ракету, хтось залишився без житла"

Шленскова Христина

ІІ курс, Коледж ПЗВО «Міжнародний класичний університет імені Пилипа Орлика»

Вчитель, що надихнув на написання – Грищенко Олександр Володимирович, кандидат філологічних наук, доцент

Війна. Моя історія

23 лютого найщасливіший день мого життя. Такий день буває лише один раз на рік, коли всі близькі мені люди поряд. Це був день мого народження. І ніхто навіть не міг припустити, що наступного дня станеться лихо для всієї країни.

Ранок 24 лютого. Я прокинулася о 05-й ранку від вибухів. Разом із батьками довго не могли зрозуміти, що відбувається. Увімкнувши новини, усе зрозуміла: почалося повномасштабне вторгнення росії на територію України. А далі гучні вибухи, гул літаків, виття сирени, поруйновані будинки, загиблі люди, діти...

Я сподівалася, що це незабаром скінчиться. Лячно стало за всіх близьких та рідних.

У свідомості не вкладалося: невже у XXI ст. у цивілізованому світі може бути війна? Для нецивілізованої росії, як свідчить історія, це вже «традиція». Їхній гігантизм ненажерливий.

Двадцять четвертого лютого життя кожного українця розділилося на «до» та «після». А як жити під час війни? Важко. Чорне крило війни накрило всю Україну. Кожень день у заціпенінні, болі, стражданні.

Пам’ятаю, як неподалік від мого будинку збили ворожу ракету. Від уламків цього вбивчого заліза постраждали люди та їхні будинки. Дехто залишився без житла. Їм потрібно було шукати прихисток.

Війна залишила нас без питної води. Миколаївці вже другий рік поспіль вишукуються в черги, аби набрати води. Ми краще будемо без води, але не з москалями! Миколаїв зазнав руйнацій, бо став південною фортецею. Прості мешканці міста допомагали ЗСУ у підготовці до оборони міста. Волонтери збирали ліки, теплі речі, їжу, питну воду і розвозили військовим. Ворожі атаки було відбито. Війна нас об’єднала. Ми стали сильніші.

Мені прабабуся розповідала про Голодомор 32-33 рр., а також про те, як пережила у своєму дитинстві Другу світову. Я із завмиранням серця слухаю історії про її складне воєнне дитинство. Я б ніколи не могла подумати, що таке може трапитися і зі мною.

Ця війна змусила мене зрозуміти, що таке біль та страждання, а мою прабабусю повернула у її стражденне дитинство.

Ми, молоде покоління, думали, що війна живе лише на сторінках підручників з історії та у спогадах наших прабабусь і прадідів. Але це не так. Вона ходить зовсім поруч із диктаторськими країнами. І ось, на жаль, вона охопила нашу країну і принесла нам біль, смерть, сльози, страх у кожну українську родину.

Українці – одна велика родина, яку ніхто і ніколи не зламає. Наші хоробрі воїни ціною власного життя відвойовують наші міста та села. Україна буде процвітаючою країною. Я всім своїм серцем вірю, знаю, що ми переможемо!

Слава Україні!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/