Діана Ніженкевич

Зеленогайський ліцей Шевченківської ТГ, 11 клас

Вчитель, який надихнув на написання есе - Прадко Ольга Миколаївна

"Війна. Моя історія"

Сьогодні ми живемо в дуже складний час. Йде кровопролитна війна…

Вона розділила життя кожного українця на «до» та «після». Ми прокинулись одного зимового ранку у новій реальності, де літають ворожі літаки, ракети, снаряди, гинуть звичайні мирні люди, руйнуються цілі міста та села, бо на нашу рідну землю прийшли російські вбивці.

Я народилася і виросла в чудовому селі Зелений Гай Миколаївської області, але воно межує з Херсонською областю, тому ми відчули всі жахи цієї війни сповна. Досі пам’ятаю, як 23 лютого я йшла додому зі школи, навіть уявити не могла, що більше ніколи сюди не повернуся… Ввечері, я як завжди робила домашні завдання, а рано вранці о 4.30 я прокинулась від вибухів та крику мами, яка сказала: «Діти, почалась війна!» Ніколи не забуду ранок того дня, був прекрасний сонячний день, тихий та теплий, неначе прийшла весна. А в душі мов все перевернулося і майбутнього більше немає, відчувалась розгубленість і паніка всередині, невимовний крик душі. Що робити? Як жити далі? Ми чули гучні вибухи неподалеку, і звичайно бігали у підвал. Потім це місце стало нашою «домівкою». Там ми проводили весь свій час, там ми їли, там ми спали, молилися та плакали, і так сильно холодно нам там було.

Звуки вибухів не давали просто жити, вони були постійними, і вдень, і вночі, мабуть, тоді я відчувала, що ми всі потрапили в справжнє пекло. По вулицях їздила військова техніка, потім російська колонна через наше село наступала на Миколаїв, всі бойові дії проходили саме через нас. Зникло світло, вода та інтернет, ми були повністю відрізані від світу. Неможливо описати, як це було страшно. А зранку 13 березня авіація окупантів скидувала авіабомби на житлові будинки, а потім на нашу школу, мені здавалося що це кінець, і скоро ми всі помремо, нас просто хотіли знищити. В школі вони вбили нашого старосту села, директора школи, ми ніколи це не забудемо та не пробачимо. Ці події залишили невиправний відбиток у моєму серці. Тоді в той страшний день мені довелося покинути свій дім, свій край, бо неможливо було там знаходитися. Ми тікали з кричущим болем у серці, але з вірою та надією, що скоро повернемося.

Я не розуміла, як так? Чому? За що нас хочуть вбити? Чому я мушу покидати свій дім? Але реальність була інакшою, довелося зібратися до купи і жити далі, «Треба триматися, нас не зламати» - казала мама, і я це розуміла сама, що необхідно вистояти всі випробування. Але де нам жити тепер? Тоді нас запросила моя тітка до Італії, цілих три доби ми туди їхали, живучи там, я постійно сумувала за своїм домом та країною, життя на чужині стало нестерпним, і туга за рідною Україною стала набагато сильнішою за європейський комфорт та багатство.

Через чотири місяці ми повернулися до України. Але на жаль додому їхати було не можна, там досі йшли бойові дії, там немає ні світла, ні води. Нам прийшлося шукати житло на заході України, там ми знайшли гуртожиток для переселенців в Тернопількій області. Нове місце проживаня було до речі дуже хорошим, прекрасна природа, дивовожні пейзажі, добрі та приємні люди, які нам допомагали. Але всеодно мене тягнуло до рідного дому. Я думаю, що кожен мене зрозуміє, тому що вдома, то є вдома. Там найкраще, там все рідне і своє. Ще через пять місяців відбулась неймовірна подія, наші захисники звільнили Херсон, і тоді я зрозуміла, що в мене зявилася надія на повернення додому , я не могла повірити, що скоро зможу знову побачити свій рідний дім та своїх рідних. Напевно, в той момент це була найбільша ейфорія в моєму житті.

Цілих девять місяців я не була вдома. Цілих девять місяців сліз та болю, суму та страждань. Весь час я переживала за життя своїх близьких, які там залишилися, за свій дім, чи вистоїть він, бо сусідський - не вистояв. Таких по нашому селі виявилось чимало. Зруйновані будинки, школа, сільська контора, дитячий садок, амбулаторія, зруйновані долі та життя, ось все, що приніс із собою «Руський мір». І тільки дякуючи нашим відважним захисникам, низький уклін їм за це, ми змогли, нарешті повернутися додому. То були неймовірні відчуття, коли я зайшла в свій двір, я почала плакати від щастя, найбільшам подивом для мене стало, що наш кіт побачивши нас, теж заплакав, тоді я вперше в житті побачила, як плачуть тварини…

Згодом я захотіла подивитися на свою рідну школу, та коли я її побачила, мої очі не вірили в «картинку», мозок не сприймав побаченого, стояла груда каміня бетонних плит, вирви та купа розкиданого повсюди сміття, стояла безмовна тиша, і наче небо плакало над нею, бо багато людей там загинуло. А вже через півтора року після цієї події, моя мама коли приходила до школи, в якій раніше працювала, поміж каміння та завалів знайшла учнівський зошит, неймовірним знаком стало те, що це був саме мій зошит з української мови, і мама забрала його додому, як пам'ять про наше щасливе мирне життя.

Ці жахливі події ще більше додали любові до України та ненависті до тих клятих ворогів. Вони намагаються знищити наше дитинство, наше життя загалом, але в них це ніколи не вийде. Тому що ми незламні, ми –українці. Моє серце переповнене гордістю за нашу державу, її силу та стійкість. Хоч я знаю, що весь світ не очікував такого протистояння, багато країн не вірили, що ми вистоїмо перед так званою «другою армією світу», нам давали «три, чотири дні або тиждень». Але вони помилилися…Ми вистояли не тиждень, не два, ми боримося за свою свободу більше 19 місяців та обовязково вистоїмо.

Я впевнена у цьому на 100%. Такої незламної та нескореної нації, як український народ, більше немає в світі.

Мені здається, наша нація показала усьому світу справжній дух патріотизму, нескореності та незламності. Я вважаю, що саме наш народ довів, що має сильну, а може навіть найсильнішу армію у світі. Ми як ніколи згуртовані, мужні та непохитні. Відстоюємо свою тверду позицію, виборюємо незалежність та суверенітет нашої держави. Всі разом ми механізм великої машини, де кожен гвинтик виконує свою функцію. Разом- ми сила, нас не зламати,ми знаємо до чого треба йти і з ким боротися. Зараз ми виборюємо своє право на життя в нашій Україні. Я впевнена, що обовязково моя рідна ненька стане вільною та незалежною, і знову настане мир на нашій землі.Адже за це ми боримося так війдчайдушно, і ніколи нікому нас не зламати.

Я вважаю, що аналогів такої сильної та мужньої армії , як наші воїни – теж немає.У цьому і є наша унікальність. Зараз саме ми творимо історію, яку вивчатимуть цілі покоління. Ці події назавжди залишуться в наших серцях. Саме вони зробили нас згуртованими, мужніми та сильними. Перед нами немає жодних перешкод.Тепер ми готові на все заради збереження нашої батьківщини.Я вірю в нашу перемогу, бо за цим стоять справжні патріоти, які обєдналися заради цього. І памятатиму якою ціною ми здобували цю свободу, дуже дорогою ціною, ми втрачали справжніх героїв, патріотів, але в нас немає іншого вибору. Ми несемо велику відповідальність за подальше майбутнє існування України та її народу..

Наша мета – свобода. І скоро-скоро знов засяє сонце, і небо буде чистим, і поля, і буде знову вільна Україна,тому що вона рідная земля!

Мені було дуже важливо та приємно поділитися зі своєю історією війни.