Ольга Іванівна з сином їхали з рідного села останніми. Там залишились тільки люди, які виїхати не можуть фізично.

Зараз ми живемо в селі Вільне Новомосковського району. Нас сюди евакуювали з Новоселівського району Донецької області.

У нас бойові дії почались з перших днів. Ми сиділи на лавочці з сусідками, а тут танки російські виїхали: через двори прямо у центр. І почали нас бомбити з літаків і вертольотів. Коло нашого двору танк розбитий стоїть, прямо біля воріт.

Розбомбили все село. Світла не було, води не було. Сиділи в погребі ми цілий місяць.

Магазини розбомбили, хліба не було, нічого не було. Вони кажуть, що звільняють нас, а самі все розбомбили. Тут немає ніяких заводів, стратегічних об’єктів.

Звичайне маленьке село. Річка протікає. По ту сторону річки наші українці, а в степу росіяни. І ми посередині. Обстріляли нас так, що хати немає і гаража нема.

Наші діти розлетілись. Два онуки ще досі служать. Ми до останнього сиділи з сином вдома. Там ще залишилось, може, чоловік 30 таких старих людей, що не можуть ходити. Ми думали: ось-ось перестануть стріляти. А воно - ніяк: досі стріляють. Нам сусіди розповідають.

Їхали ми довго і з пересадками. Нас зустріли і розселяли волонтери. Тепер на дачах живемо у Новомосковському районі. Нам так тяжко в чужому краю - іноді сидимо без хліба і без нічого. Добре, що зараз хоч гуманітарну допомогу почали давати.

Дуже хочеться, щоб на всій землі мир був, щоб люди були щасливі і всі ми жили, як раніше. Але я розумію, що як раніше вже ніколи не буде.