Богдан Федоренко

Фаховий Коледж Зв'язку та Інформатизації Державного Уніерситету Інтелектуальних Технологій та Зв'язку, 1 курс

Вчитель, який надихнув на написання есе: Борик Ірина

"Війна. Моя історія"

Моя історія починається з подій першого дня. У перший день війни не очікувалось, що вона могла реально початися. Вірилось в усі промови західних воєнних-експертів, де нашій країні давали не більше трьох днів. Вірилось навіть у промови Лукашенка. Особисто мені пощастило жити у такому віддаленому місті як Одеса. Вона знаходиться дуже далеко від фронту, тому і постраждало по мініуму, порівнюючи з Маріуполем. Вона мала багато замахів і навать зараз не перебуває у якійсь безпеці через близзький контакт з «придністров`ям». Також через перебування у планах Путіна як шлях до «придністров`я».

На мене та на мою родину це вплинуло в основному лише у фінансовому плані, тому що майже всі держані установи або припинили сплачувати зарплатню, або зменшили виплати на шістдесят і більше відсотків. Також я втратив багато друзів. На щастя, не через їхню смерть, а через те що їм довелося поїхати за кордон. Хтось у Германії, хтось у Польщі. Є навіть ті, хто перебуває у ЗСУ та служать у фронтових або прифронтових зонах. Можна сказати коротко, що моя родина постраждала на щастя лише у фінансовому плані.

Для повноти жаху картини цієх війни, хочу розповісти декілька історій моїх родичів або друзів.

Перша історія сталася з родичами з Херсона. Вони там вели спокійне селянське життя на околиці міста, маючи своє невелике сільське господарство. На початку війни Херсон захопили окупанти. На початку вони не сильно чіпали місцевих жителів, але через два чи три місяці під окупацією, вони повністю опинилися під окупацією. І так вийшло, що окупанти зазирнули і до моїх родичів. Вломившись у домівку, вони почали все пепревертати усе, ігноруючи усіх. А на будь-які наближення до них вони реагували націленням зброї. Під кінець свого нальоту вони зайшли до свинарнику моїх родичів та застрелили всіх свиней, при цьому самі забрали лише 1 з 8 розстріляних. На прохання залишити декількох для майбутнього пожитку, вони лише розсміялися. Тоді це була остання крапля для моїх родичів. Вони вирішили тікати. Вони пройшли пішки через лісополоси від Херсона до Кропивницького.

Також в мене є історія друзів, які жили саме у Харкові. У перший день початку війни вони почали тікати в інші міста. І це було гарне рішення, бо через декілька днів їхня домівка була повністью зруйнована. Вони втратили усе. Домівку, машину, роботу, друзів, знайомих та свого улюбленця, якого вони на жаль залишили у Харкові… Особисто я засуджую їх за це рішення, але навіть так це вже не поверне їх котика. На щастя, вони самі залишилися живі. Лише побачили дуже багато страшних картин з купою розстріляного транспорту. Там були навіть повністю розстріляні автівки з великими написами «діти!». Ще в котрий раз доводить її терростичні наміри. На данний момент ці друзі знаходяться у Германії і проживавють доволі спокійне життя.

Я можу розповідати так до нескінченості історії моїх друзів, знайомих, родичів, які були, або є на фронті, або у місцях терору армії рФ.

Особисто моя родина майже ніяк не зачипляє якісь дії у сторону допомоги армії, окрім як фінансово. Постійні донати від 300 до декількох тисяч гривень у тиждень у різні фонди допомоги армії.

Висновком хочу сказати, що немає ні однієї людини, яка ніяк би не постраждала від дій російської армії. І найголовніше, хочу сказати – українці це ніколи не пробачать, а якщо і пробачать, то це вже будуть не українці.