Кириченко Наталія, вчитель, Опорний заклад освіти "Причорноморський ліцей" Визирської сільської ради Одеського району Одеської області

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Сьогодні Великдень і  1152-й день війни. Чи думала я колись про те , що  житиму у світі ракет і бомб, що у мій час будуть гинути діти під завалами? Школяркою, юною дівчиною, молодою жінкою чуючи про те, що в якійсь далекій  країні йде війна, я була впевненою: ця тема не про нас і не для нас. Адже ми, мирна країна хліборобів, ніколи на чуже не зазіхаємо! Яка війна у нашому квітучому і благословенному краї?  Я не враховувала одного: божевільного сусіда – країну з її верхівкою,  про яку писав Шевченко :

Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.

Не буду згадувати (нічого нового не скажу) про перші години 24 лютого 2022 року, того страшного дня, коли мою та мільйони українських душ скував крижаний  холод, він і зараз, як каже Святослав Вакарчук,  «…не минає, не минає, не минає…».  

Цей холод страху і , спочатку , безнадії (зізнаюсь)  став пізніше рушійною силою. Вперше супротив змінив заціпеніння, коли у чаті однокласників з’явились думки, що «… це на кілька днів, потерпіть, потім будемо святкувати зустріч однокласників, адже ресторан вже замовили». Потім абсолютно протилежна думка людини, з якою не зовсім товаришувала, ба, на фоні місцевих виборів навіть записала у «ворожий табір», яка сказала: «Я не буду під цими пі…ми жити!» .

Прийшло прозріння: хто свій, а хто так, проходив повз.

І постійний свербіж , що ставав сильнішим – «щось потрібно робити» - знайшов вихід у дії: разом із колегами організували плетіння сіток, рвалися до виготовлення «коктейлю Молотова» для «теплої» зустрічі визволителів, проводила збори для хлопців і дівчат : усе , що просили, намагалася дістати, знайти, вигризти… Стало легше! Безнадія змінилася вірою в наших людей!

А потім рік, другий, третій, четвертий… Змінилися цінності, люди, друзі… Змінилася я: інакше дивлюсь на світ!  

Проте є те, що поки лишається незмінним: можливо, не в таких масштабах , як на початку війни, але так само продовжую підтримувати  усіх, хто звертається. Фронт,  Херсонщина, Харківщина, Донеччина…  Так само проводжу збори, маю багато помічників. Завжди дякую кожному і кожній за будь-яку допомогу. Пояснюю, що немає маленької допомоги - є велика байдужість , з якої народжуються біда і горе.  Є ще своя громада. І хоч ми , на щастя, не відчуваємо прямих наслідків війни, проте у будь-які  часи є ті, хто потребує допомоги. Я не роблю нічого особливого і глобального, є більш значимі за мене величини, які впливають на результат  війни.   

Проте, коли закінчую якусь справу, дякую Богу, що не дає  «… спати ходячому, серцем замирати і гнилою колодою по світу валятись…».

Тепер настав час, коли потребую допомоги сама: психологічно важко, організм здає збій. Проте, хвала Всевишньому, є люди, які підтримують і допомагають: хто словом, хто ділом.  І ті , хто поряд, і ті, на кого намагаюся рівнятись, повторюючи собі, що їм набагато важче. Слухаючи розповіді хлопців і дівчат, які приїжджають додому «звідти» на відпочинок, розумію, що не маю права на слабкість…  Потрібно продовжувати боротись, робити все, щоб ті, хто «втомився» не впливав на наше майбутнє. Ми не маємо права на спокій, поки збільшується кількість синьо-жовтих прапорів на наших кладовищах і розширюються «алеї слави», на яких на нас споглядають сумними і втомленими очима ті, кому не  було байдуже.  

Цю алею у своєму селі намагаюсь обходити: важко бачити портрети тих хлопців, яким допомагали усі разом, дивитись у їхні світлі обличчя і розуміти: ми не змогли дати того, що було їм потрібно, аби залишитися живими! Як хочеться, щоб більше не з’являлися нові світлини на цій алеї! До оніміння!

Наразі у всіх великі сподівання на те, що війна ось-ось закінчиться. Я , звичайно, теж хочу вірити у це. Проте розумію: щоб прийшов МИР, потрібно за нього боротись! І ми будемо це робити,  хто як може. Весна прийде після лютого . Прийде точно!