Довгополова Юлія, 10 клас, Костянтинівське ЗЗСО I-III ступенів №4 Костянтинівської  міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Маркович Олена Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів…  Одна тисяча днів війни, які по-різному прожили сорок три з половиною мільйони людей моєї країни. Серед цих мільйонів і я також. Дні війни ніколи не були і не будуть для людей тими щасливими моментами, які хочеться переживати знову й знову. Мої спогади... Тоді, перед початком повномасштабного вторгнення, мені було неймовірно спокійно. Я навчалась у 8 класі, ішов ІІ семестр. Ще 23 лютого 2022 року я спілкувалась зі своїм інтернет-другом з Росії , і тема нашої розмови була дивна (як передбачення),  а саме про День захисника Вітчизни.

Спати я лягла як зазвичай, навіть не сподіваючись, якими стануть події майбутнього ранку.

Шоста година ранку. У цей час мама зазвичай будила мене в школу. Але замість лагідного звичного «Доню, вставай», я почула розгублений тихий зойк.  «Юлю! Прокидайся!-  налякано сказала вона, і тихо, ніби боячись, що хтось чужий (якийсь таємний ворог) почує її, додала: - Війна почалась…».

Що робити, куди йти, чи не йти і лишатись вдома?

Було зовсім не до школи. Маму викликали на роботу. Тим часом мій батько був у відрядженні у м. Дніпро. Звістка про війну змусила його перервати поїздку і вертатись додому, в Костянтинівку. Їдучи додому, він на авто потрапив у затори, і ми хвилювались, щоб доїхав цілий та неушкоджений. Я переїхала до бабусі на Сантуринівку, район мого міста, в якому провела найкращі роки дитинства. Тоді на Новий Рік до нас приїхала з Донецька моя тітка з дочкою, моєю двоюрідною сестрою, і гостювали ще.

Вони знали, як діяти у такій ситуації, тому порадили збирати документи й речі. Я так хотіла вірити, що все це – страшний сон!

Ми стали збиратись. Підготовка до переїзду, перші вибухи, кілька ночей без нормального сну, зміна зони комфорту і страх перед невідомим пізніше стали причиною  депресії та легкого ПТСР, пережиті мною (це я знаю напевно).   9 квітня ми переїхали до м.Дніпра, де я зіткнулася з проблемою десоціалізації. Мені як підлітку, було складно на новому, раптово зміненому, незнайомому місці, без друзів та родичів.

Немає, крім батьків, нікого в цьому величезному місті! А жити треба…

Довелось справлятись з проблемами самотужки й за допомогою моєї сім’ї. А згодом і волонтерська організація  підтримала нас, знайшлись небайдужі люди. Кожний допомагав, як міг. Ще до початку повномасштабної моя позиція в політичній темі була чітко окреслена: я стала плекати рідну мову і культуру рідного краю та роду українського. Тоді я визначила для себе: мова - має значення, просування і створення українського контенту будь-якого напрямку - має значення, навчання й спілкування рідною мовою - має значення.

Вже трохи більше двох років ми живемо у м. Дніпрі. Я досі без великого кола друзів, бо стала закритою і знайомитись мені важко.

Події війни трохи замкнули мене у собі, бо більшість часу я перебувала без живого спілкування з однолітками.   Але якщо поглянути з іншого боку, переїзд дав мені інші, кращі можливості, нові відкриття та навчив, що можна інколи виходити зі своєї комфортної «бульбашки». Події, що сталися зі мною, змусили змінити себе, своє життя, навчили робити вибір.  Ці 1000 днів війни у кожного українця склались по-різному. А таким був мій шлях.

Я дякую організаторам Конкурсу: тема цього есе  нарешті дала можливість висловити свої думки, почуття  від серця та душі.  

Ви допомогли мені викласти на папері історію мого шляху, розкрити свою душу та скинути важкий тягар з неї.  Щиро вірю:

...Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Слава Україні! Героям слава!