Домнич Анна, 10 клас, комунальний заклад "Наталинський ліцей Наталинської сільської ради Берестинського району Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Штеменко Лариса Вячеславівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Нещодавно захворів мій молодший брат Артем і мене попросили дістати з підвалу малинове варення. Спускаюся.

Баночку з варенням довго шукати не довелося, бо моя пам’ять повернула мене на 3 роки назад, і всі до одної полички з їхнім змістом я добре пам’ятаю.

Тільки тоді ми сиділи тут злякані й зовсім не думали про консервацію. Ми ховалися в підвалі під час повітряних тривог… Ось полиця із помідорами, а тут салати, далі компоти та варення. Бабусині жарти про те, що в нас тут «стратегічний запас про всяк випадок» в лютому 22 року звучали зовсім по новому і були не смішними.

Ось і досі стоїть ємність з водою, а за цю залізячку бабуся зачепилися чоботом і подряпала його.

Дідусь тоді сказав: «Не сумуй, поїдеш купиш нові». На що прозвучала відповідь: «Це не головне! Війна закінчиться – тоді й куплю. Зараз це не важливо. Завтра підемо купувати речі першої необхідності для нашої ТРО». Для братика наші «походи» до підвалу були грою у схованку, він завжди брав із собою нашого собаку, який не хотів спускатися і ці моменти були тими моментами, які відволікали від невтішних новин…

Картинки тих перших днів повномасштабної війни в мене й досі перед очима. Тоді мені було 12, зараз 15. Сьогодні все сприймається вже по дорослому. А тоді я просто плакала.

Перший вибух я почула і побачила, коли ми їхали з аеропорту Бориспіль. Наш літак щойно сів, ми встигли забрати свої речі, коли через гучномовець попросили всіх покинути приміщення.

Пізніше ми дізналися: наш літак був останнім цивільним літаком, який прилетів в Україну.

Вже сидячи в таксі, я пригадувала наш відпочинок.

 Мій тато фермер. Він працює круглий рік і відпустку може взяти тільки взимку. На сімейній раді вирішили, що це буде лютий. І щороку в лютому тато нам організовував політ «у літо». Так було і цього разу. В телефонах купа світлин, де ми радісні та щасливі.

Але мої спогади перервав вибух і перелякані очі мами. Артем злякався, батьки почали шукати якісь новини.

Та ця новина вже висіла в повітрі! Я її відчувала фізично. Війна!!! Зимовий, ще темний ранок став найстрашнішим ранком у моєму житті. Мама телефонує бабусі: «Прокидайтеся! В нас війна!» А далі все відбувалося, як у сповільненому кіно. Вибухи, черги, затори, потік машин, які їдуть у Київ… Здавалося, що лише одні ми їдемо у зворотному напрямку - додому!!! Я впевнена, що вдома все так, як було й 2 тижні тому, і ми повернемося туди, де спокійно. Літаки в небі – не розуміємо, чиї вони.

На дорозі зустрічається військова техніка – вона чомусь їде в нашому напрямку. Але ж там мій дім!!! Там повинно бути все тихо!!!

В нашому невеличкому містечку нас зустрів блокпост. Молоді солдати, які стали враз дорослими, перевірили документи та побажали гарного дня! Але він не гарний!!! Моє дитяче бажання було простим: нехай це буде сон, я прокинуся, і все буде добре!

Перші тижні ми провели в селі у бабусі. В школі оголосили додаткові канікули. Батьки займалися новою для себе роботою: шукали по магазинах ліжка, постіль для людей, які знайшли прихисток у нашій місцевості. Їздили в сусідній район по хліб та безкоштовно роздавали його мешканцям. Привозили гуманітарну допомогу. Мене залишали «за старшу», піклуватися про Артема і бути весь час на зв`язку.

А він чекав на торт. Бо в нього був день народження. Але Кулиничі були під обстрілами, торти вони не пекли і тим більше до нас, за 100 км, їх не везли. Замість торта ми їли пельмені…

Ці перші дні були як один нескінченний день!

Настала весна. Тато почав польові роботи з упевненістю, що збирати врожай буде вже під мирним небом. Та йшли місяці. Минуло вже 3 роки, а мирним наше небо так і не стало. Хоча… війна почалася ще 2014. До нас приїхали родичі із Луганщини, тоді я й почула слова про війну. Ми разом з ними їздили, до речі теж у лютому, але вже 2015 року, на Арабатську стрілку і там я бачила багато наших захисників, утомлених, зі зброєю в руках, але таких упевнених, що все скоро мине, тому я теж у це вірила.

І ось війна вже в мене вдома!!!

Хоча були і приємні моменти. Звільнили частину Харківської області, і ми змогли передати родичам українські харчі, за якими вони сумували весь час, перебуваючи в окупації. А новини, які ми чули та читали, змінювалися щохвилини. І були вони, на жаль, не такими радісними, як хотілося. За цей час бабуся, під звуки сирен і «прильотів», пролікувалася в Харкові. Дідусь щотижня вантажівкою їздить до Одеси, возить туди зерно та з жахом спостерігає, що відбувається там з портами, технікою та українським збіжжям, зібраним в таких нелегких умовах руками мого тата і всіх сільськогосподарників країни.

Якось він став свідком, як горіли склади з пшеницею, і сказані ним слова я буду пам`ятати все життя: «З кожною зерниною, яка палала в складі, згорала краплина поту та крові хліборобів».

Я принесла варення. Можливо це все таки був сон? Ні. Ось стоять ємності з питною водою, ось бабусині подряпані чоботи, чую сумні новини з телевізора. Це, на жаль, наше життя!

Мої батьки й родичі, вирощуючи зерно, підтримують економіку України, годують населення з вірою в краще майбутнє, з упевненістю в якнайшвидшу Перемогу!

Я пригадала своє захоплення плетінням бісеру й почали плести невеличкі патріотичні сувеніри.

Створила в одній із соціальних мереж сторінку, де продавала їх, і 30% з прибутку йшло на допомогу армії. Якось  моє синьо-жовте серденько потрапило до рук мами одного із захисників, і вона замовила ще декілька для свого сина та його побратимів. Звісно, що для них це було безкоштовно, а для мене стало новим поштовхом. Я плела, плела нові й нові  серденька, прапорці й додавала їх до пакунків із допомогою для воїнів, які постійно збирає наш Наталинський ліцей.

Та моя імунна система чомусь не витримала і дала збій. Плести дрібні деталі мені важко, тому поки що я взяла паузу. І хоча моя хвороба, на жаль, невиліковна, я впевнена, що моя віра в краще зможе її якщо не подолати, то хоча б призупинити.

І найкраща новина про нашу Перемогу надасть мені ще більше сил та впевненості в моєму щасливому майбутньому. А воно обов`язково буде у вільній, незалежній, мирній та квітучій моїй рідній Україні!