До війни ми мешкали в Красногорівці, під час військових дій нікуди не виїжджали і залишалися тут. Без сліз не можу згадувати, бо ми багато чого пережили.

Мешкаю на вулиці Східній, де у нас проходить лінія розмежування. Ми з чоловіком весь час перебували у підвалі, а дітям довелося виїхати, спілкуємось лише телефоном. Зять працював гінекологом, а донька акушеркою, але зараз у нас лікарня не працює.

Раніше була робота, ми працювали із задоволенням. Спочатку не думали, що нас спіткає війна, але потім прилетів снаряд «Града», уламки влетіли до нас у квартиру. Ми тим часом спали. Мене знесло з дивана, чоловіка дивом не поранило в голову. Ми дуже перелякалися і побігли до підвалу. Після цього я перенесла інфаркт.

Води ми не маємо, у місті вона лише технічна. Газу нема вже сім років. Безпеки ніякої немає, стрілянина продовжується. І щоразу думаєш: «Зараз знову на нас...».

Мені хочеться забути всю війну, щоби вона пішла. Нехай краще не буде достатку, але аби не було війни.

Ми постійно отримували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Це була хороша підтримка, особливо коли нічого було їсти, не було світла.

У нас у місті був чоловік Іван Іванович, Царство йому небесне. Він для міста робив усе. У нас почали будувати церкву на Ломоносова і він допомагав людям, давав харчування. Коли ми не мали світла, то вони варили їсти і всі люди ходили туди поїсти. Він постійно давав нам воду, дуже багато допомагав усім. Про нього треба написати книгу, щоб усі пам'ятали, це була справжня Людина.