Біжу вранці на роботу, а люди на зустріч біжать додому. Бо кожен вірив, що будинок – це його маленька фортеця. Тоді дізналась, що почалась війна.

З першого дня наше місто почали бомбити. Ми жили Попасній, Луганської області. Я і сім'я доньки (онучка 6 місяців і онук 3 рочки) сиділи у холодному підвалі зимою. Холод був такий, що душа замерзала...

Ми залишились без житла. Зруйновано все місто. Втікали і їхали в нікуди з маленькими дітьми. Залишились на вулиці у чужому місті. Звернулися до волонтерського центру у Дніпрі, спочатку жили в ньому. Потім почали  шукали собі житло для оренди. Важко жили в маленькій однокімнатній квартирі шістьом людям. Прийшлося роз'їхалися і шукати місто, де більш дешевше житло.

Зворушило, коли небайдужі люди привезли дитяче ліжечко. До цього онучка спала в коробці. Також подарували ванночку, підгузки. Дуже нас підтримали.

Я працювала і працюю на залізниці. Шокують люди, які по сьогоднішній день захищають руський мир.

Про трагічні події нагадують ключі від чотирьохкімнатної квартири, якої немає вже рік. Дивлюся на них, а викинути немає сил...