Ми зі Слов’янська. У мене двоє синів і чоловік.
Як тільки почали обстрілювати Слов’янськ, неможливо було витримати усіх цих вибухів. Ми зібрали речі і вирішили їхати, тому що дуже страшно було там знаходитися, і переїхали в Дніпропетровську область.
Ми виїхали ще у березні, бо бачили, що вже небезпечно. Не стали чекати, поки буде таке як зараз лихо: у людей і домівки руйнуються, і все.
Найважче було виїхати зі своєї хати: не знали, куди їдемо, де ми будемо. Коштів особливо не було, і все це дуже важко. Їхали і не знали, що нас чекає попереду, але життя – найважливіше, про що люди мають думати. Дуже тяжко. Переживаю, що матір моя там залишилася, виїжджати не хоче.
Отримуємо допомогу у ЦНАПі. Люди дуже допомагають: коли щось потрібно, звертаємося до людей, і вони не залишаються осторонь. Хоч таке горе в нашій країні, але люди об’єднуються і допомагають, хто чим може.
Ні, нам допомагають, і фондів багато які надають допомогу, тому слава Богу ми з таким не стикнулися.
Чоловік знайшов заробіток, а я поки не працюю.
Чекаємо, коли все закінчиться і наступить мир. Не знаємо, коли це буде. Нам - якби швидше, щоб повернутися додому. Вже і діти додому хочуть і ми, так що чекаємо на перемогу.