«Не знали, що робити, і що буде далі»

Марина Вікторівна не могла повірити в те, що у 21 сторіччі можуть навмисно винищувати ціле місто разом з людьми. Тому вони відкладали евакуацію з Маріуполя, поки виїзд не закрили 

Ми жили в Маріуполі. Я заміжня, маю двох дітей. У мене є сестра, в неї також двоє дітей. Я працювала в університеті, діти ходили в школу. Жили звичайним життям.

24 лютого чоловік розбудив мене рано-вранці. Сказав, що війна. Був шок, паніка. І просто не знали, що робити, і що буде далі.

Перший  тиждень ми навіть не думали, що буде настільки страшно і масштабно. Ми жили в самому центрі, і не думали, що до нас дійде. А коли вже зрозуміли, що потрібно виїжджати, то можливості вже не було. Не було харчування, води, тепла - не було нічого.

Нам допоміг виїхати волонтер, який привіз гуманітарну допомогу. Сказав, що ми можемо поїхати з ним, але попередив, що це небезпечно. Він нас вивіз на Запоріжжя.

Коли виїжджали, машину постійно трясло. Найбільше шокувало, що у 21 сторіччі може таке бути. Ніхто не був готовий і ніхто не розумів, що таке може бути. Я не могла подумати, що в наш час люди можуть помирати від того, що їх цілеспрямовано бомблять, від того, що не вистачає їжі і всього іншого.

Нам всім складно адаптуватися. Пережити нерозуміння того, що буде в майбутньому, дуже складно. Але перебування на вільній території України позитивно впливає на наш моральний стан. Нас зараз підтримує віра в майбутнє. Тримаємося, як можемо. Віримо, що Україна переможе.

Вірю, що після Перемоги все буде добре, окуповані області будуть відроджуватися. Певно, не відразу, але поступово Україна буде процвітати. Вільні люди будуть працювати над собою, відроджувати свою країну. З часом все буде добре. Ми віримо в нашу армію, в наші ЗСУ. Перемога буде за нами.