Деркач Роман, 9 клас, Заклад загальної середньої освіти "Боровненський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Деркач Олена Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Події сьогодення не можуть хвилювати жодну дитину, яка бачить, як руйнується її чудовий, мальовничий рідний край. Живучи у XXI столітті, важко уявити, до чого вдається людство, аби показати свою велич, силу та можливості. З розвитком цивілізації та інтелектом людини  важко осягти усю суть єства людського, яке прагне володіти світом, незважаючи на інших жителів планети і нехтуючи їхніми життями у прагненні захопити світ.

Війна - яке жахливе слово, а скільки в ньому страху, відчаю і сліз.

Коли наші діди казали: "Ніколи знову", до нас це зло прийшло від "братів". Коли вночі ми тихо спали, ніхто із нас такого не чекав; на нас напали і вбивали, країну занурили у пітьму.

Україно, ненько рідна, скільки тебе ворог не топтав. Ти вистоїш і переможеш, рідна, незважаючи на вир оцих подій.

Народ, який усе життя боровся ще від Мазепи, Шевченка-кріпака - і  Крути в пам'яті людській навіки, Євромайдан, АТО і вже три роки йде війна. Ніхто таких людей не подолає, як не здолав наших предків російський цар, і ляхи землю нашу топтали, але Хмельницький навіки їх прогнав.

Моє село - мале зерно на мапі України, хоч кулі не літають, не чути тут сирен, але воно однаково страждає, хоронять матері своїх синів.

Блакитні прапори тут на могилах і сміх дітей три роки не луна, страждає наша ненька -Україна, страждає люд натомлений віками. Віддала сина мати захищати свій рідний край, дружина чоловіка чекає з війни, донька тата вже не діждеться, тому що повернувся в домовині.

Страшне сьогодні наше сьогодення. Хоронять діток, вбитих від ракет. І падає цвіт яблуні додолу, цвіт нації майбутніх поколінь. Дрижить земля від ворожих куль. Ширяють небом синім - лиш мопеди. А наші українці сіють  хліб, продовжують  жити і творити на заздрість ворогу, на славу рідної держави. Народ славетний не здається, не падає на коліна ні перед ким.

Нація ця сильна духом і тілом. Вона вчиться жити у вирі подій. Встають з руїн і знову йдуть у бій. І кожен тримає фронт на власних плечах: хто хлібом, хто дроном, хто жене із-за кордону автомобіль.

Сила допомоги українця, який дає, що має, чим живе, за свій рідний край, за своє майбутнє, безмежна сила в жилах  наших тече. Таку країну нікому не подолати, непереможна вона і крізь віки. Не знає кат, що не в землі багатство, а в людях, які живуть на ній. У наших серцях живе надія на сили наших хлопців ЗСУ, що в руках своїх тримають зброю і перемогу в край свій принесуть.

Я, учень простого сільського ліцею, разом зі своїми однолітками живу надією про довгоочікуваний мир. Війна навчила мене цінувати кожний прожитий день, бути вдячним за те, що маю і дбати про те, щоб не допустити повторення таких страшних подій в майбутньому. Вона змінила мій світогляд, погляди на навчання і цілі у житті. І тепер я після закінчення закладу освіти без всіляких вагань обов'язково оберу професію військового.

І буду віддано боронити кордони своєї України. Подвиги наших славних воїнів спонукають мене і моїх друзів діяти, щоб побудувати краще та більш мирне майбутнє для всіх нас.

І хочеться ще мені сказати, що яким би не був цей час страшним, ми мусимо усе це подолати заради наших прийдешніх поколінь.